Голова департаменту з усмішкою вигнав матір ветерана, пославшись на порожній бюджет. Сюрприз, який чекав на нього на ранковій нараді

Важкі стрілки настінного годинника в приймальні, здавалося, рухалися крізь густе, невидиме желе. Кожне їхнє сухе металеве клацання віддавалося тупим болем у скронях Марії Василівни Кравець. Вона сиділа на краєчку незручного стільця, обтягнутого дешевим дерматином, міцно стискаючи на колінах пухку пластикову теку. Тека була синя, з вицвілими краями, і всередині неї, по суті, лежало все подальше життя її сина.

Усередині були виписки з госпіталів, рентгенівські знімки, висновки нейрохірургів і один-єдиний аркуш паперу, який мав зараз найбільшу вагу — направлення на екстрене переведення до спеціалізованого центру спінальної реабілітації. Іван, її Ваня, дістав найтяжче осколкове поранення грудного відділу хребта. Лікарі витягли його з того світу, здійснили справжнє диво в польовому госпіталі, потім в обласному, але тепер рахунок ішов на години. Осколок зачепив спинний мозок, і розвивався найсильніший набряк. Лікуючий лікар, ховаючи очі, сказав Марії Василівні ще вчора ввечері: «Якщо протягом сорока восьми годин ми не переведемо його до спеццентру і не почнемо комплексну терапію, включно з барокамерою, — ноги відмовлять назавжди. Наш госпіталь таких процедур не проводить. Потрібна квота на високотехнологічну медичну допомогу. Квотами розпоряджається департамент високотехнологічної медичної допомоги Міністерства охорони здоров’я області».

За вікном мрячив дрібний, колючий осінній дощ, стікаючи сірими доріжками по запиленому склу. У приймальні пахло мокрими парасолями, паперовим пилом і різким, задушливо-солодким парфумом секретарки. Дівчина з бездоганною укладкою і довгими нарощеними нігтями вже сорок хвилин не відривала погляду від екрана смартфона, лише зрідка ліниво прокручуючи коліщатко мишки.

— Перепрошую, дівчино, — голос Марії Василівни затремтів, коли вона втретє спробувала привернути до себе увагу. Її пальці, загрубілі від багаторічної роботи на швейній фабриці, збіліли від напруження. — У мене призначено на десяту тридцять. Уже початок дванадцятої. У мене дуже термінове питання, медичне…

Секретарка повільно підвела очі, в яких читалися бездонна нудьга і легке роздратування.

— Жінко, я вам уже людською мовою пояснила. Олександр Сергійович зайнятий. У нього важлива нарада. Чекайте, вас покличуть.

У цей момент масивні дубові двері кабінету, оббиті чорною шкірою, прочинилися. Зсередини долинув розкотистий чоловічий сміх. На порозі з’явився огрядний чоловік у дорогому пальті, а за ним — сам начальник департаменту високотехнологічної медичної допомоги Міністерства охорони здоров’я області Олександр Сергійович Савчук. На ньому був ідеально скроєний темно-синій костюм, білосніжна сорочка без жодної складочки і краватка, вартість якої, ймовірно, перевищувала річну пенсію Марії Василівни…