Головний лікар сам допоміг літній пацієнтці, не підозрюючи, що її попередження невдовзі врятує його від помилки

— Доброго ранку, Назаре Остаповичу, — сказав Яремчук, заходячи до операційної вже переодягненим. — Ви сьогодні раніше за всіх.

— Раніше, — відповів Коваленко, не обертаючись.

— Готуємося?

— Готуємося.

Анестезіолог підійшов до свого столика. У скляних дверцятах шафи Коваленко побачив відображення: погляд Яремчука ковзнув до лотка й на частку секунди завмер. Цієї частки вистачило.

— Сергію, — спокійно промовив він. — Що в цих двох ампулах?

— У яких саме?

Голос був рівний. Надто рівний.

— У тих, на яких етикетки знімали й клеїли заново.

В операційній стало чути, як рівно гудуть лампи під стелею.

Яремчук усміхнувся, але рот здригнувся, і усмішка вийшла чужою.

— Вам, мабуть, здалося. Звичайний набір. Хочете, заміню препарати при вас?

— Хочу, щоб ми зараз разом віднесли ці ампули на терміновий аналіз.

Анестезіолог не ворухнувся. Його пальці, що лежали на краю столу, збіліли.

— Це зірве операцію. Препарати вже підготовлені, усе внесено в документи. Ви самі розумієте, який здійметься галас.

— Операцію ми вже зупинили, — сказав Коваленко й повернувся до нього обличчям.

Вони стояли близько, лише за кілька кроків один від одного, а між ними лежав лоток із двома маленькими скляними посудинами.

— Дванадцять років, — тихо промовив головний лікар. — Скільки разів?

— Я не розумію, про що ви.

— Скільки людей лягло на цей стіл із плановою операцією й не вийшло живими? Скільки висновків я підписав? Гостра реакція на наркоз, серцева недостатність, непереносимість препарату. Я ставив підпис і вірив, що бачу медицину, а не вбивство.

— Ви заходите надто далеко.

— Скільки?

Обличчя Яремчука осунулося. Він раптом видався не зібраним лікарем, а людиною, яку загнали до стіни.

— Ви не знаєте, з ким зв’язуєтеся, — прошепотів він. — Це не я один. Там люди… великі люди. Ви навіть уявити не можете.

— Черненко? — спитав Коваленко.

Відповіді не знадобилося. У Яремчука здригнулися губи.

— Відійдіть від цього, — швидко заговорив він. — Зробіть вигляд, що нічого не знайшли. Я все владнаю. Ви отримаєте скільки захочете. Гроші, посаду, що завгодно. Ви талановитий хірург, у вас попереду спокійне життя. Навіщо вам ламати себе через тих, хто сам по горло в багнюці? Вони не були святими. Конкуренти, шахраї, люди без совісті. Світ без них гіршим не став.

— А хто вирішував, кому жити? — спитав Коваленко. — Черненко? Ти? На моєму столі? Моїми руками?

Він підійшов до дверей і розчахнув їх.

У коридорі вже чекали операційна сестра, другий хірург, черговий лікар, кілька співробітників. Усі відразу замовкли.

— Покличте завідувача лабораторії, — сказав Коваленко. — Терміново. І повідомте поліцію.

Яремчук сів на табурет так, ніби ноги перестали його тримати. Руки, завжди впевнені й точні, тепер лежали на колінах і дрібно тремтіли.

Далі події понеслися швидко. Аналіз підтвердив те, чого Коваленко вже боявся і водночас чекав. У двох ампулах був зовсім інший препарат — той, що за певних обставин міг дати картину природної смерті під час наркозу…