Його ОБХОДИЛО Стороною ВСЕ СЕЛО. Аж Поки Вона Не Постукала У Його Дім…

Наприкінці тижня Оксана не витримала, лишила Іру з котом, веліла піч не чіпати й пішла до баби Наді. Не по шубку — по правду.

— Я так і знала, що прийдеш, — сказала баба Надя, впускаючи її. — По очах бачу, гризе тебе Зоїне слово. Сідай, розкажу, як було. Я тоді молода була, мені й тридцяти не сповнилося, а пам’ятаю все до дрібниць.

Вона налила чаю обом, сіла, склала руки.

— Той рік був чорний, правда? Тільки не від Таїсії. По селах ішла горлова хвороба. Щеплення тоді вже робили, та до нашої глушини лікар не завжди добирався вчасно. Фельдшер за 30 верст. Потрібних ліків у нього нема, а до міста й поготів день дороги возом. Хто занедужав тяжко, того могла врятувати тільки швидка допомога.

Вона махнула рукою.

— Спершу в Бондарів злягла дитина. Таїсія глянула, каже: «Горлова, це не моє. Це в місто треба, до лікаря, негайно, коня запрягайте». І Бондарі, треба їм честь віддати, послухалися, повезли. Виходили дитину в місті, вижила.

Оксана слухала, не дихаючи.

— А Зоїн Коля зляг після. І Зоя, вона горда була, та небагата. Коня свого нема, а в борг просити соромно. Таїсія їй теж: «Вези в місто, тут не врятую, і без того вже пізно». А Зоя чи то грошей на дорогу пошкодувала, чи то сподівалася, що й травою обійдеться, як раніше з простим горлом обходилася. День протягла, другий, а на третій кинулася до Таїсії: «Рятуй!»

Баба Надя зітхнула.

— Куди там рятувати? Таїсія все ж пішла. Усю ніч біля хлопчика просиділа, поїла потроху, допомагала дихати. Не для того, щоб вилікувати, пізно було, а щоб не мучився. Мати ж із горя обімліла, батька вдома не було. Таїсія сама з ним і сиділа, коли він відходив, своїми руками очі заплющила.

— Її ж звинуватили, — приголомшено вимовила Оксана.

— А то ж! — Баба Надя гірко всміхнулася. — Хто останнім біля смерті стояв, на того й упало. Зої легше думати, що, мовляв, відьма забрала, ніж визнати: сама два дні не змогла звезти його в місто. Мати собі такого не простить, от і переклала вину. А селу що? Селу теж винний потрібен був, щоб самим не боятися. Так і пішло. Відьма та відьма.

— А корова Шульги здохла від того, що її перегодували мокрою конюшиною. Усі це знали, та воліли забути: на відьму зручніше.

Вона помовчала, потім стишила голос.

— Таїсія після того року й замкнулася. До неї ходити перестали вдень, тільки вночі, крадькома, по травичку. І я ходила, що гріха таїти. Від безсоння мені тільки її збір і допомагав. Ховати прийшли троє. Соромно людям, доню. Соромно в очі покійниці дивитися, яку сам же й заклеймив. От і не прийшли.

Оксана сиділа, і скалка, що мучила її всі ці дні, виходила потроху. Болісно, але виходила.

— Дякую, бабо Надю, — сказала вона.

Стара взяла її за руку.

— Ти Романові передай, що не всі забули, як було. Вголос сказати бояться. Зоя в нас криклива, а тих, хто пам’ятає інакше, мало. І сперечатися ми не вміємо.

Вона стиснула Оксанину долоню.

— А хлопець він добрий, ти його не кидай. Його вже один раз кинули, другого він може й не пережити.

Додому Оксана майже бігла. Сніг валив густо, заліплюючи обличчя, а вона його не помічала. Роман колов усе ті самі дрова, ніби жодного разу не зупинявся за ці дні. Побачив її й напружився, приготувався.

— Романе, — вона підійшла впритул. Сніг танув у неї на віях. — Я ці дні як дурна ходила. Зоя мені про Таїсію наговорила, а я, ідіотка, засумнівалася. На хвилину. Мені соромно.

Він опустив сокиру й дивився, нічого не кажучи.

— Баба Надя мені все розповіла, як було, всю правду: що Таїсія того хлопчика не губила. Вона з ним до кінця сиділа, коли рідні вже не могли бути поруч, що вона їх у місто гнала, а вони не звезли.

Оксана перевела подих.

— Твоя баба була доброю людиною, Романе. Її оббрехали і тебе оббрехали. А я на кілька днів у це майже повірила й довіку собі не прощу…