Його ОБХОДИЛО Стороною ВСЕ СЕЛО. Аж Поки Вона Не Постукала У Його Дім…

Тут грюкнули двері, і ввійшла стара, висока, пряма, у чорній хустці, з обличчям суворим і сухим, як в ікони. Баба Надя ледь помітно напружилася.

— Зоє Петрівно, проходь. Ось сусідку мою пригощаю.

Стара пильно подивилася на Оксану, не кліпаючи.

— Це та, що в Мельника? — спитала вона, не вітаючись.

— У нього, — спокійно сказала Оксана.

Зоя сіла до столу, від чаю відмовилася, руки поклала на коліна.

— Ти, дівко молода, не знаєш.

Голос у неї був негучний, без злості й від того страшний.

— Я тобі одне скажу, а ти слухай. У Таїсії, баби його, був дар. Був не від Нього. Тільки дар той чорний. Вона мого Колю вморила, синочка. Йому сім було, як твоїй он.

Вона кивнула на двері, хоч Іри за ними не було.

— Горлечко заболiло. Мати до кого побіжить? До знахарки. Таїсія прийшла, трави свої дала, руки над ним тримала, шепотіла. А на ранок Коля й задихнувся. У моєму домі, а я з горя вже нічого не тямила. Сім років.

Вона не заплакала. Сльози в неї, видно, скінчилися давно.

— Відтоді тридцять років минуло, а я як гляну на той двір, так і бачу. Несе вона свої мішечки, а слідом смерть іде.

У кухні чулося тільки потріскування дров. Баба Надя вже було відкрила рота.

— Зоє, ти ж пам’ятаєш, не так усе…

— Так! — відрізала стара. — Мені ж не пам’ятати?

Вона встала важко.

— А онук — її насіння. І ти, дівко, дитину свою в той дім завела. Ти подумай головою.

І пішла, пряма, чорна. Баба Надя з хвилину м’яла фартух, не знаючи, з чого почати.

— Не слухай ти її, — порушила вона паузу. — Горе в баби. Тридцять років горе. Вона в нього як у криницю дивиться й уже нічого іншого не бачить.

— А що було? — після вагання спитала Оксана. — Що не так?

Баба Надя подивилася на неї, вирішуючи, чи говорити. Але з вулиці вже долинуло: її кликали худобу заганяти, і вона заквапилася, сунула Оксані вузол із шубкою.

— Іншим разом, доню, довга це розмова. Ти йди, темніє.

Оксана йшла додому в ранніх сутінках. Сніг рипів під ногами, і в руках був теплий вузол, а в грудях — холод. Вона не вірила в порчу, не вірила анітрохи. І все-таки слова старої засіли, як скалка. У моєму домі. Сім років.

У її Іри теж недавно боліло горло. Лара тоді сказала, що це застуда, і за два дні все минуло, але зараз у пам’яті лишилося тільки одне: боліло.

Вона підійшла до двору. У великому домі горіла лампа, а у дворі, в синіх сутінках, Роман колов на ранок дрова. Розмірено, спокійно, вагу кидаючи, не силою. Та сама людина, чиї руки вона сьогодні тримала. Та сама, чия баба тримала руки над дитиною, що помирала.

Оксана дивилася на нього від хвіртки й із жахом спіймала себе на думці. А раптом вони мають рацію, хоч у чомусь? Вона загнала цю думку глибше, але не змогла загнати зовсім.

— Змерзла? — гукнув Роман, побачивши її. — Іди в тепло. Чого стала?

— Іду, — сказала Оксана й пішла.

Але вузол із чужою шубкою раптом здався їй важчим, ніж був.

Роман відчув зміну раніше, ніж вона сказала хоч слово. Він був із тих, кого багато били, а такі чують холод шкірою. Оксана нічого не казала, так само готувала, так само поралася, але стала замкненою. І він це побачив. І, як усі биті, витлумачив по-своєму.

Вирішив, що вона схаменулася, що зрозуміла, куди влізла, що скоро піде, як Надя. Він став іще більш замкненим. Ірин черевик дошив і віддав через поріг, не заходячи. За стіл сідав скраю.

А коли Оксана раз потяглася до нього, хотіла про щось спитати, торкнути за рукав, він відсторонився, заздалегідь оберігаючи себе від удару.

— Ти чого? — спитала вона.

— Нічого.

Він надягнув тілогрійку.

— У поле піду, огорожу догляну.

І пішов у сніг, хоч ніякої огорожі в грудні не доглядають.

Так вони й ходили один довкола одного кілька днів. Двоє, яким було добре, а стало холодно, і жоден не міг сказати, чому. Вона — бо боялася своєї заразної думки. Він — бо боявся почути: «Я йду»…