Його ОБХОДИЛО Стороною ВСЕ СЕЛО. Аж Поки Вона Не Постукала У Його Дім…

Небезпечно, бо вона знала ціну такому теплу. За тепло завжди приходить рахунок: «Спершу пускають на тиждень, а потім ти вже винна в тому, що дихаєш». Вона подивилася в темряву за вікном, де у великому домі ще горіла лампа, і самими губами прошепотіла: — Не звикай, не звикай. Якщо знову виб’ють опору з-під ніг, падати буде болючіше.

Наступного ранку вона все ж встала затемна, розтопила піч, подоїла Зірку і, проходячи повз грядки, машинально прикинула: «Землю б під зиму зорати, часник посадити, до весни зійде».

І тільки біля самої кухні схаменулася: до весни. Вона вже думала — до весни.

Шульга прийшов у суботу, коли Роман лагодив ворота. Оксана розвішувала білизну й чула всю розмову від першого до останнього слова, хоч говорили неголосно.

— Бог у поміч, сусіде.

Шульга зупинився біля паркану. Усе в тій самій кепці.

— Добре живеш. Дивлюся, робітниця в тебе завелася з дитиною.

Роман не розігнувся.

— Тобі чого, Андрію Хомичу?

— Та я по-сусідськи.

Шульга пожував губами, оглядаючи двір, стос дров, міцний дах, як оглядає річ, яку вже пригледів.

— Ти ж чоловік молодий, чого тобі тут на відлюдді вік кукувати при бабиній славі? Люди ж не зміняться, ти їх знаєш. А я ось що скажу. Продай мені двір. По-доброму, по совісті дам. Хата із землею, город, сінокіс за струмком — усе візьму. А ти гроші в кишеню і на всі чотири. У місто, в райцентр. Живи як людина, одружуйся. Тебе тут своїм ніколи не визнають. І її, — він кивнув у бік Оксани, не дивлячись, — не приймуть. І дівчинку затравлять. Воно тобі треба?

Запала тиша. Оксана тримала в руках мокру наволочку й не дихала.

— Двір не продається, — сказав Роман. — Ти подумай, не квапся.

Шульга не образився, наперед знав відповідь і прийшов не по неї.

— Ціна ж одна нині, а завтра, дивись, і того не дам. Мало що: дім старий, трапиться щось — пожежа там, біда яка, і зовсім задарма піде.

Він усміхнувся спокійно, але очі лишилися холодними.

— Ти подумай.

І пішов не поспішаючи, врозвалку, господарем вулиці. Роман без жодного слова забив цвях. Один, другий, третій, сильніше, ніж треба.

— Чого він про пожежу? — впівголоса спитала Оксана.

— Нічого, язиком меле.

Але цвях загнав так, що дошка тріснула. Оксана довісила білизну й подумала: «Не язиком! Шульга не з тих, хто марно словами розкидається. Йому потрібна була не відповідь. Йому треба було, щоб Роман почув про пожежу й запам’ятав».

Біда прийшла на третій день і зовсім не звідти, звідки її чекали. Занедужав онук Лариси Бондар, тієї самої, із сільмагу. Хлопчикові було років п’ять. Зранку жар, до обіду горло так розпухло, що дихав із хрипом. Надвечір метався в ліжку, нічого не їв.

Лариса, з розпачу геть знеможена, забула і про магазин, і про все. Бігала селом, шукала, у кого машина, щоб везти в райцентр. А машини ні в кого не заводилися по грязюці. І до ночі по Кам’янці пішло інше.

Оксана дізналася про це наступного ранку в магазині. Ледве вона ввійшла, розмова обірвалася. Три чи чотири жінки стояли біля прилавка, і всі повернулися до неї разом.

— Явилася, — сказала одна сивувата, з підібганими губами. — Ходить тут.

— А що таке?

Оксана поставила бідон.

— А те, що Лариси за прилавком не було. Її підміняла ця. Відтоді як ти в Мельника з’явилася, у нас біда за бідою. У Шульгів минулого тижня теля здохло. Нині он Ларчин онучок горить. Не сьогодні-завтра…

Вона урвалася, перехрестилася.

— Відьомське гніздо ожило. Ось що люди кажуть. Стільки років спокійно жили, а ти прийшла. І закрутилося. Ходиш по дворах, руки тягнеш, точнісінько як та.

— Я зроду до вашого двору не підходила, — сказала Оксана, і голос у неї здригнувся не від страху, а від несправедливості.

— А корову мою хто зурочив?

пролунало від дверей. Увійшла ще одна баба, молода, зла.

— Молоко пропало того тижня. Ти повз ішла, я бачила.

— У тебе корова тільна, тому й молока менше, — сказав раптом спокійний голос. У дверях, обтрушуючи з плечей дощ, стояла невисока жінка років сорока в брезентовому плащі, з потертою медичною валізкою. Обличчя втомлене, суворе, погляд як у людини, що за день надивилася всякого й дурниць не терпить.

— Ларо!

— зраділа продавчиня.

— Ну як там Ларчин? Живий?…