Краса в ГУЛАГу могла стати не перевагою, а небезпечною міткою, яку помічали надто швидко

За тиждень Марина наважилася. Вона почекала біля будинку, поки Павло вийде сам, і пішла йому назустріч. Ноги здавалися чужими, але голос, коли вона вимовила його ім’я, пролунав рівно:

— Павле Сердюк?

Він обернувся, трохи насупився:

— Так. Ми знайомі?

Марина дивилася в його очі — очі свого сина і свого мучителя водночас. Усе, що вона несла в собі двадцять п’ять років, піднялося до горла, але сліз не було. Вона заговорила спокійно, майже сухо, ніби читала на суді обвинувальний документ. Розповіла про Колиму, про Сердюка, про будинок немовляти, про наказ нового начальника, про Магадан, про сімнадцять років табору, про лист виховательки, про свої пошуки.

Спершу Павло слухав із подивом. Потім у його обличчі з’явилася настороженість, за нею роздратування, потім відкрита ворожість. Коли вона закінчила, він різко перебив:

— Жінко, ви хто така? Ви розумієте, що говорите?

— Я нічого від тебе не прошу, — тихо відповіла Марина. — Я хотіла тільки, щоб ти знав правду.

— Правду? — він коротко, зло розсміявся. — Моя правда — це моя родина. Мій батько загинув на фронті, мати померла від ран у шпиталі. Мене виростили дядько й тітка, вони стали мені батьками. А ви приходите з якимось табірним брудом і хочете, щоб я повірив? Ви божевільна? Чи шахрайка? Грошей хочете?

— Ні.

— Тоді йдіть. І більше ніколи не підходьте ні до мене, ні до моєї дружини, ні до дитини. Інакше я викличу міліцію.

Він розвернувся й пішов, жодного разу не озирнувшись. Марина лишилася посеред вулиці. Вона не плакала. Усередині було порожньо й дивно спокійно. Вона зробила те, заради чого жила після звільнення. Донесла своє свідчення до того, кому воно призначалося. Що він зробить із цим — уже було не в її владі…