Лікарі посміювалися з нової медсестри, аж раптом поранений солдат віддав їй честь

Від гучного голосу поранений тільки ще дужче напружився.

Марія підійшла збоку, не перекриваючи йому світла. Нахилилася так, щоб він бачив її обличчя.

— Подивіться на мене, — сказала вона неголосно. — Ви в госпіталі. Ви живі. Зараз вами займаються.

Хлопець кліпнув.

— Сірий…

— Про вашого товариша дізнаються, — сказала вона. — Зараз ваше завдання — дихати рівно. Чуєте мене?

Він дивився на неї, ніби чіплявся за голос.

— Чую…

— Добре. Вдих. Повільно. Ще раз.

Лапін завмер на секунду.

Потім подивився на Петрова.

Петров нічого не сказав, тільки кивнув: продовжувати.

Марія не заважала лікарям. Вона не брала на себе чужу роль. Але вона втримувала пораненого в свідомості, поки Петров оглядав його, Кравцов перевіряв показники, а санітар готував перенесення.

— Лапіне, — сказала вона спокійно, не відриваючи погляду від пацієнта, — вода не потрібна, поки не дозволить лікар. Але змочіть серветку. Губи пересохли.

Лапін одразу зробив.

Без жартів. Без зауважень.

— Кравцове, датчик зісковзує.

— Бачу, — відповів той.

— Петрове, друге пакування праворуч.

Хірург простягнув руку — і справді знайшов там те, що було потрібно.

Ніхто не здивувався вголос. Але всі помітили: вона підготувала все заздалегідь так, ніби вже знала, як піде робота.

Другого пораненого привезли майже відразу слідом. З ним було простіше фізично, але важче морально. Він мовчав. Не відповідав на запитання, не дивився на лікарів, тільки міцно стискав у кулаку невеликий потертий шеврон.

Кравцов спробував заговорити з ним м’яко, але той не реагував.

Марія підійшла не відразу. Спершу допомогла з перев’язувальним матеріалом, записала дані, прибрала використане, принесла чисте простирадло. Лише потім зупинилася поруч.

— Можна? — спитала вона, кивнувши на його стиснуту руку…