Лікарі посміювалися з нової медсестри, аж раптом поранений солдат віддав їй честь

Поранений не відповів.

Вона не стала наполягати.

— Тримайте, — сказала вона. — Якщо допомагає, тримайте.

Його пальці трохи здригнулися.

— Він лишився там, — прошепотів хлопець.

Марія не стала казати: «Усе буде добре». Не стала обіцяти того, чого не знала. Просто тихо відповіла:

— Зараз ви тут. Отже, ми робимо все, щоб ви витримали цю ніч.

Хлопець заплющив очі.

По щоці в нього скотилася одна сльоза.

Петров, який стояв біля столу, відвернувся на секунду. Не тому, що хотів сховатися від чужого болю. А тому, що раптом зрозумів: у цій жінці не було байдужості. У ній була така обережність до чужого болю, яку неможливо зіграти.

Коли обидва надходження нарешті розмістили, відділення знову почало поступово стихати.

Петров вийшов у коридор, зняв рукавички й довго стояв біля стіни. Лапін сів на край стільця біля поста і вперше за зміну не потягнувся до телефона. Кравцов заповнював папери повільно, ніби кожен рядок треба було спершу пропустити крізь себе.

Марія вийшла з перев’язувальної останньою. На рукаві її халата лишилася маленька пляма антисептика, волосся вибилося з-під шапочки, обличчя стало ще блідішим. Але руки все ще були точними.

— Маріє, — покликав Кравцов.

Вона зупинилася…