Лікарі посміювалися з нової медсестри, аж раптом поранений солдат віддав їй честь

Марія затримала погляд на його обличчі.

— Не варто було.

— Варто, — відповів капітан. — Іноді честь треба віддавати вчасно.

Вона мовчала.

За вікном було темно. У склі відбивалася палата: ліжко, монітор, крапельниця, силует медсестри у світлій формі й поранений офіцер, якому знову пощастило дожити до ранку.

— Ви не зобов’язані були мене впізнавати, — сказала Марія.

— Таке не забувають.

Вона відвела очі.

— Краще забувати.

— Не все.

У коридорі почулися кроки. Хтось тихо покликав санітарку. Госпіталь жив далі, і в Марії було ще багато справ.

Вона вже збиралася вийти, коли капітан сказав:

— Вони тепер побачили.

Марія зупинилася біля дверей.

— Що?

— Що сила не завжди кричить.

Вона нічого не відповіла…