Мати кинула їх у кучугуру, не знаючи, ким вони стануть

Крижані сутінки опустилися на місто раптово, заставши його жителів зненацька. Пронизливий вітер гнав снігові вихори абсолютно безлюдними вулицями, химерно змішуючи білі пластівці з тьмяним, мерехтливим світлом вуличних ліхтарів. Самотня жінка, щільно закутана в поношений сірий плащ, насилу брела вздовж обледенілої дороги.

Її ноги, немов налиті свинцем, ледь пересувалися по слизькому насту, а обличчя було надійно приховане глибоким капюшоном. Лише очі, переповнені гіркими сльозами, видавали глибину її безвихідного відчаю.

У кожному її русі відчувався нестерпний біль, немов вона вела боротьбу не лише з лютою холоднечею, а й з внутрішніми демонами, що терзали душу. У змерзлих руках вона дбайливо стискала два крихітні згортки, кожен з яких дрібно тремтів від проникливого холоду.

Новонароджені малюки, які ледь встигли побачити цей світ, були загорнуті лише в тонкі ковдри, які вже не могли бути надійним захистом від безжального морозного вітру.

Вона сповільнила крок біля старого, іржавого сміттєвого контейнера і довго, невідривно дивилася на нього, немов в останній надії шукала інше рішення своєї страшної дилеми.

Потім, не знайшовши виходу, вона повільно нахилилася і поклала дітей на крижаний метал. Її пальці судомно чіплялися за тканину, ніби відмовляючись розтискатися, опираючись останнім спалахам згасаючого материнського інстинкту.

Жінка різко обернулася, і її погляд зацьковано заметлявся порожньою вулицею, сповнений німого благання.

Здавалося, вона беззвучно благала Всесвіт втрутитися, послати якийсь знак або випадкового перехожого, який зупинить її і скаже не вчиняти цього фатального вчинку. Але вулиці залишалися безмовними і пустельними.

Лише вітер продовжував завивати свою тужливу мелодію, і звук її важкого дихання зливався з цим холодним, байдужим хором ночі.

Жінка здавлено, крізь сльози прошепотіла слова прощення, адресовані залишеним душам...