Мати впустила на ніч людину, якої боялася вся округа, не підозрюючи, що до світанку він змінить долю її доньки

Що було далі, Оксана потім не могла скласти в слова. Вона тримала доньку за плечі, притулившись чолом до її скроні, і шепотіла їй у волосся все підряд. Про літо.

Про козу Білку. Про те, як вони навесні підуть по підсніжники на південний схил, де найраніше сходить сніг. Про батька, якого Софійка й не пам’ятала і який був доброю людиною.

Тільки прожив недовго. Про все, що спадало на думку. Вона дивилася на заплющені повіки доньки й бачила тільки їх, синюваті в прожилках, здригливі.

На Пашині руки вона не глянула жодного разу. Вона чула тільки його дихання, рівне, розмірене, ніби при світлі гасової лампи він не оперував дитину, а виконував найзвичайнішу, тисячу разів роблену роботу. І ще чула, як він сам собі тихо під ніс називав кожен свій крок, не їй, а ніби комусь невидимому, кого немає в хаті, з ким він звик працювати поруч багато років.

— Затискач би зараз, — бурмотів він.

— Ну, що маємо? Тампон. Подай ганчірку, он ту, що в окропі. Лий самогон сюди.

— Не тремти рукою, лий рівно.

— Добре.

— Добре, мати.

— Так. Ось він, голубчику, ось ти де.

Один раз Софійка вигнулася й закричала, коротко й страшно, і Оксана всім тілом навалилася на неї, стримуючи, і закусила губу так, що відчула в роті солоне.

— Терпи, — сказав Паша не дівчинці, а їй. — Зараз найгірше. Зараз вичищу, і буде легше.

— Тримай, тримай.

І минуло. Дівчинка обм’якла, провалилася глибше в забуття й задихала глибше та рівніше.

Паша працював ще довго. Промивав, без кінця промивав кип’яченою водою, остудженою до теплого стану, і Оксана за його командою гріла й подавала, гріла й подавала, і в хаті стояла пара. За вікном чорнота почала рідшати, ставати сизою.

Він зашивав. Оксана бачила тільки, як напружено стиснуті його губи і як його погляд завмер в одній точці, ніби все інше у світі перестало існувати, крім цієї малої смужки під його пальцями. Лоб у нього блищав.

Він не витирав його жодного разу. Голка ходила рівно, стібок за стібком, не кваплячись, і в цій неквапності було щось таке надійне, що Оксана вперше за ніч повірила. Житиме…