Мати впустила на ніч людину, якої боялася вся округа, не підозрюючи, що до світанку він змінить долю її доньки

Удар у двері був такий, що з одвірка посипалася вапняна крихта.

Оксана схопилася з-за столу, де сиділа над донькою, і затулила рота долонею, щоб не закричати. Софійка лежала на лаві біля печі, і дихання виривалося з неї короткими рваними поштовхами, зі свистом. Їй було сім років.

Губи в дівчинки за останню годину з блідих стали темними, майже синіми, і Оксана вже не знала, що страшніше: цей свист чи те, що між поштовхами наставала тиша, в якій здавалося, ніби донька не дихає зовсім. Знову удар. І голос, хрипкий і зірваний.

— Відчини! Чуєш? Відчини! Замерзну!

Вона не зрушила з місця. Притиснула до грудей мокрий рушник, яким увесь вечір обтирала Софійці чоло, і стояла, не дихаючи. У селі на тридцять дворів про втікача-засудженого знали всі.

Третій день про нього перешіптувалися біля колонки. Утік із лісопилки за річкою, де засуджених тримали на розчищенні. Вісім років за те, що вбив людину.

І вбив, казали, страшно. Баба Ганна хрестилася й зачиняла віконниці на засув. Чоловіки тримали сокири біля ґанку.

Хтось бачив його напередодні біля силосної ями. Здоровенний, чорний, як головешка. Пройшов осторонь і не озирнувся.

— У мене дитина! — крикнула Оксана в двері.

І власний голос здався їй чужим.

— Іди геть! Тут люди! Тут чоловіки!

— Нема тут чоловіків! — озвався голос спокійніше.

Ніби людина по той бік уже все про неї знала.

— Одне світло на всю вулицю — твоє. Відчини, жінко! Замерзну — на твоєму порозі знайдуть.

Софійка застогнала, тоненько й безсило. І цей звук вирішив усе. Мати відкинула засув.

У сінях стояв величезний заіндевілий чоловік у драній ватянці, з обличчям, почорнілим від морозу. Очі в нього були світлі й зовсім тверезі. Він ступив усередину, принісши з собою клуб білого пару й запах холоду та хвої, і відразу, ще з порога, повернув голову на звук, туди, до лави, де металася дівчинка.

— Давно так? — спитав він, не вітаючись.

— Що давно?

Оксана стала між ним і донькою, розкинувши руки, як квочка. Він не відповів, відсунув її плечем, не грубо, а так, як відсувають, не помічаючи.

Опустився навколішки біля лави, стягнув зашкарублу рукавицю зубами, поклав долоню Софійці на чоло, помовчав, потім відкинув ковдрочку й провів рукою по животу, трохи натиснувши праворуч унизу. Дівчинка скрикнула й підтягла коліна. Чоловік завмер, обличчя його не здригнулося, але він повільно видихнув крізь ніс, довго, до кінця.

Знову натиснув, тепер лівіше, м’якше, прислухаючись пальцями до чогось, чого Оксана не бачила й не розуміла.

— Скільки їй?

— Сім.

— Коли занедужала?

— Із учорашнього.

— Думала, застудилася. — Оксана ковтнула. — Вранці нила, що в боці коле.

— Я їй грілку. До обіду її ніби трохи відпустило, я й зраділа, а надвечір скрутило й уже не відпускає. До райцентру далеко, дорогу замело по пояс.

— Я дзвонила фельдшеру, телефон мовчить. Я нічого не можу.

Він підвівся.

Був він на голову вищий за неї, і в низькій хаті здавався недоречним, як ведмідь, що став дибки під стелею.

— Грілку, — повторив він глухо, ніби це слово в ньому чимось озвалося. — Тепло на це місце класти не можна було.

Він не дорікав, просто називав речі своїми іменами.

— Апендикс лопнув. До обіду її відпустило, бо він і лопнув.

— Гній пішов у живіт. До ранку вона в тебе не доживе, і до райцентру її не довезти.

Оксана прихилилася до стіни.

Ноги не тримали.

— А ти звідки знаєш? — прошепотіла вона.

Він подивився на неї, і в тому погляді було щось таке, від чого вона повірила раніше, ніж він сказав.

— Знаю. Грій побільше води. Найгостріші ножі в хаті.

— Нитки міцніші. Суворі, шовкові. Усе, що є.

— Голку й самогон. Є самогон?

— Що ти надумав? — видихнула вона. — Ти при своєму розумі? Який ніж?

— Іншого ранку не буде, — сказав він рівно…