Життя без прикрасВона перевдяглася в чисту сукню, ту саму, в якій ходила в особливих випадках, знову акуратно заплела косу, намагаючись, щоб ніщо в її зовнішності не виказувало того, що сталося два дні тому. Подивилася на себе в маленьке тріснуте дзеркало, що висіло в сінях. «Пробач мені, тату, — сказала вона тихо своєму відображенню, — за те, що доведеться вдавати».
Вона взяла кошик із бджолами в одну руку, банку меду — в другу й вийшла з подвір’я, прямуючи до річки, туди, де все ще стояв табір Олега й Андрія. Лишалася ще одна частина плану, яку треба було виконати дорогою, — та, що стосувалася батькових вил, заздалегідь схованих у знайомих кущах верболозу. Дорогою до річки Оксана зробила невеликий гак до місця, де напередодні вдень під приводом збирання трав сховала вила.
Кущі верболозу стояли за десять кроків від табору Олега й Андрія, густі й низько схилені до землі, утворюючи природне укриття, непроникне для погляду ззовні. Те саме місце, де два дні тому сталося те, що вона намагалася тепер забути й не могла. Вона зупинилася біля знайомого куща, озирнулася: нікого не було видно.
Лише далекий гул річки й голоси з боку табору, де, судячи з усього, Олег і Андрій уже почали вечірню випивку. Батькові вила лежали там, куди вона їх сховала напередодні; зубці були загорнуті в мішковину й обв’язані ганчіркою, щоб вона випадково не зачепилася чи не виказала себе блиском металу. Оксана нахилилася, перевірила, чи легко вони дістаються, переконалася, що мішковина не заважає швидкому рухові, і залишила їх лежати на тому ж місці, лише трохи посунувши ближче до стежки.
«Скоро», — прошепотіла вона, випростуючись. Вона підійшла до табору відкрито, не криючись, тримаючи в одній руці кошик із бджолами, у другій — банку меду, старанно зображаючи на обличчі збентеження й несміливість, яких насправді давно вже не лишилося всередині. Олег помітив її першим.
Олег відставив склянку, вдивився, не відразу вірячи власним очам. «Оксана, — сказав він здивовано. — Ти чого прийшла?» Вона зупинилася за кілька кроків, опустивши погляд, як і належить збентеженій, винуватій дівчині.
«Пробачте мені, — сказала вона тихо, — за те, що я тоді так різко втекла. Просто злякалася, не подумала». Андрій, що сидів біля вогнища, підняв брову, перезирнувся з Олегом.
«Ну треба ж, — сказав Олег, підводячись із вдоволеною самовпевненою усмішкою. — Схаменулася-таки». «Принесла ось», — сказала Оксана.
Оксана простягнула банку меду. «Наш, свій, із пасіки, на знак того, що не тримаю зла». Олег узяв банку, покрутив у руках, ще більше вдоволений собою.
«Молодець, — сказав він, ніби хвалячи слухняну тварину. — Сідай, випий із нами, відзначимо примирення». «Я не п’ю, — сказала Оксана, далі граючи роль несміливої дівчини, — але трохи посиджу, якщо дозволите».
«Звісно, дозволимо». Олег розсміявся, задоволений таким поворотом подій. «Андрію, налий їй хоч компоту, що там у нас лишилося». Оксана сіла на запропонований складний стілець, поставила поруч із собою закритий кошик, ніби це була просто ще одна ноша, що не привертала особливої уваги…
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поки що коментарів немає — будьте першими.