Дитяча хірургиня Марина вже підписувала виписку, коли дівчинка смикнула її за халат

Дитячий палець, тонкий, з обгризеним нігтиком, зачепився за накрохмалений край халата й потягнув униз саме в ту мить, коли печатка вже зависла над виписним листом.

— Тітко Оксано.

Шепіт долинув знизу, з рівня кишені.

— Тільки не кажіть татовій нареченій, що я її крапельки в квітку виливаю.

Печатка так і не опустилася. Рука Оксани зупинилася за три сантиметри над папером і лишалася там, ніби фотографію поставили на паузу.

— Які крапельки, Олю?

— Вітамінні. Вона сердиться, якщо я їх не п’ю. А вони гіркі-прегіркі. Я роблю вигляд, що ковтаю, а потім — у квіточку.

Дівчинка озирнулася на двері палати.

— Ви ж не скажете?

Оксана повільно поклала печатку на стіл. Штемпельна подушка клацнула кришкою. Надто голосно для тихої ординаторської, що прилягала до палати.

— Не скажу. Лікарська таємниця. Знаєш, що це таке?

— Як секретик.

— Як секретик, тільки за законом.

Оля усміхнулася. На щоці ямочка, між передніми зубами дірочка від молочного, що випав, — і побігла назад до палати. Капці із зайцями прошльопали лінолеумом. Шльоп-шльоп-шльоп-скрип. На порозі біля дверей лінолеум завжди рипів.

Оксана сиділа над випискою ще 40 секунд, потім підвелася й пішла до палати не своєю звичною ходою, швидкою, лікарською, а повільно, як ходять музеєм.

Палата номер чотири була чотиримісною, але лежала в ній зараз лише Оля. На тумбочці плюшевий жираф із відірваним вухом, розмальовка, склянка з фломастерами: жовтий, рожевий, зелений. Зелений найбільше списаний, коротший за решту. На спинці ліжка повітряна кулька у формі серця, вже здута до розміру кулака, поникла на стрічці.

А на підвіконні стояв горщик. Оксана підійшла до вікна. Хлорофітум. Звичайний лікарняний хлорофітум, таких у відділенні шість штук. Санітарка Тамара поливала їх щовівторка й щоп’ятниці. П’ять із них стояли зеленими фонтанчиками на підвіконнях інших палат.

Цей був чорний. Не сухий, жовто-солом’яний, як буває від забудькуватості, — чорний. Листя скрутилося в обвуглені трубочки. Земля в горщику спеклася темною кіркою, і по ній бігли тріщини, як по старому асфальту. Біля самого краю горщика блищали крихітні кристалики, наче висохла сіль.

Оксана не торкнулася горщика. Вона стояла й дивилася на нього так довго, що Оля відірвалася від розмальовки.

— Він помер?