Молода дружина шейха довго дотримувалася його заборони, аж поки одного дня не наважилася відчинити двері до підвалу

— Він усім каже те, що їм найзручніше чути.

Лейла повільно опустилася на матрац. Руки в неї тремтіли.

— Він оголосив родичам, що я поїхала лікуватися. Потім сказав, що я не хочу нікого бачити. Потім почав надсилати їм короткі повідомлення з мого телефона.

— З вашого телефона?

— Він забрав його. Як забрав ваш паспорт?

Марія мовчки дивилася на неї.

Лейла кивнула, ніби це й було відповіддю.

— Я намагалася чинити опір. У мене були записи, документи, копії переказів. Він не встиг знайти все.

Вона потягнулася до подушки, дістала маленьку карту пам’яті, загорнуту в шматок тканини.

— Візьміть. Там розмови. Його погрози. І ще дещо.

— Треба викликати поліцію.

Лейла всміхнулася, але в очах у неї не було сміху.

— Ви думаєте, я не намагалася? Він тримає поруч людей, які йому зобов’язані. Він не всемогутній, але вміє зробити так, щоб люди боялися. Ірина боялася за сина. Керуючий — за візу. Охорона — за роботу й гроші. А я була тут. Без телефона. Без вікон.

Марія взяла карту пам’яті. Пальці стали крижаними.

— Я виведу вас.

— Ні.

— Як це ні?

— Ви не встигнете. Він повернеться. Якщо він спіймає вас зі мною, то скаже, що у вас істерика. Що ви ревнували. Що ви самі відчинили двері й напали на мене. У нього вже є папери.

Марія згадала нотаріуса. Абаю. Підпис.

— Які папери?

Лейла подивилася на неї уважніше.

— Він возив вас у моїй абаї?

Марія різко підвела очі.

— Що?

— Чорна. Срібна вишивка на рукавах. Запах жасмину.

У кімнаті стало нічим дихати.

— Він сказав, що це подарунок.

Лейла заплющила очі.

— Це моя абая.

Марія стиснула край телефона так сильно, що заболілі пальці.

— Навіщо?

— Щоб камери біля бічних воріт показали жінку, схожу на мене. Здалеку, в закритому одязі, в окулярах. Щоб родичі, яким він показував записи, повірили, що я виходила з дому сама. Що я жива, вільна, просто не хочу спілкуватися.

Марія відчула, як її нудить.

Вона згадала, як Саїд тримав її за лікоть. Як охоронець біля воріт не дивився в обличчя. Як нотаріус говорив швидко, а перекладач не перекладав кожного слова. Як Саїд усміхався, ніби все довкола — гра, правила якої знає тільки він.

— Він використав мене, — прошепотіла вона.

— Він використовує всіх, доки вони це дозволяють.

Згори долинув глухий звук.

Обидві жінки завмерли…