Молода дружина шейха довго дотримувалася його заборони, аж поки одного дня не наважилася відчинити двері до підвалу

Думати.

Старий телефон.

Вона згадала про нього так різко, що схопилася. У нижній шухляді туалетного столика лежав її старий український телефон із тріснутим екраном. Саїд вважав його зламаним. Марія іноді вмикала його, щоб дивитися фотографії з матір’ю, але майже не користувалася.

Він був розряджений.

Руки тремтіли, коли вона під’єднувала зарядку. Екран засвітився не відразу. Потім з’явився слабкий значок батареї. Марія сиділа поруч, як біля хворої людини, і дивилася, як повзе відсоток.

За десять хвилин телефон увімкнувся.

Стара сім-карта не працювала, але домашній інтернет ловив. Марія відкрила месенджер і написала Анні:

«Аню, я в домі Саїда. Він забрав телефон і замкнув мене. На нижньому рівні жінка. Його перша дружина Лейла. Її тримають замкненою. Це не жарт. У мене є доказ. Подзвони юристу, поліції, будь-кому. Не приїжджай сама».

Потім записала голосове. Пошепки, майже беззвучно, розповіла адресу, де міститься бічний вхід, код від воріт, який одного разу побачила в керуючого, і ім’я Ірини.

Відповідь прийшла не відразу.

Ці п’ять хвилин здалися Марії довшими за все її життя.

Нарешті екран блимнув:

«Я зрозуміла. Я їду не сама. Зі мною Амаль. Вона юристка. Нічого не підписуй. Сховай доказ. Тримайся».

Марія витягла карту пам’яті з пояса й сховала в маленьку м’яку іграшку — сірого зайця, якого привезла з України і який зовсім не пасував до цього палацу. Саїд сміявся з нього:

— Дитячі речі роблять кімнату дешевою.

Саме тому він не мав шукати там.

Ніч тяглася повільно. Іноді в коридорі лунали кроки. Один раз Саїд підійшов до дверей і сказав:

— Я знаю, що ти не спиш.

Марія сиділа на підлозі біля ліжка й мовчала.

— Завтра все скінчиться, — промовив він. — Ти сама попросиш пробачення.

Вона притиснула долоню до кишені халата, де лежав старий телефон.

Ближче до ранку у дворі загавкав собака. Потім пролунали голоси. Не гучні, але наполегливі. Машина під’їхала до воріт. Потім іще одна.

Марія кинулася до вікна.

Біля бічного входу стояли двоє поліцейських, жінка в темній формі, Анна в довгій світлій накидці й поруч із нею невисока жінка в строгому костюмі — Амаль. Керуючий намагався говорити з ними біля воріт. Охоронець нервово тримав телефон біля вуха.

Марія вдарила долонями по склу.

— Я тут! Нагорі!

Скло було товсте, але Анна підвела голову. Побачила її. Обличчя подруги змінилося.

У домі пролунав різкий голос Саїда.

— Що відбувається?

Він розчинив двері спальні за хвилину. На ньому вже була бездоганна біла кандура, волосся пригладжене, обличчя зібране.

— Кому ти написала?

Марія відступила до вікна.

— Усім, кому змогла.

Він ступив до неї, але знизу пролунав жіночий голос:

— Шейху Саїде, поліція просить вас пройти до холу.

Він завмер. На мить лють зникла, змінившись холодним розрахунком…