Молодий хірург узявся за складну операцію бідної пацієнтки, не підозрюючи, що її слова змінять його життя

В ординаторській на нього вже чекав чоловік, чия присутність рідко означала просту розмову. Богдан Вікторович Руденко, заступник головного лікаря з лікувальної частини, стояв біля вікна й розглядав мокре подвір’я, склавши руки за спиною. Він завжди виглядав бездоганно: випрасуваний халат, акуратно вкладене волосся, м’яка напівусмішка, яка не доходила до очей.

— Мироне Андрійовичу, — промовив він, обертаючись. — Наслуханий про вашу нічну операцію. Шляхетно. Навіть героїчно. Щоправда, з погляду бюджету — вкрай сумнівно.

Мирон зняв із вішалки чистий халат.

— Бездомна пацієнтка з внутрішньою кровотечею. Питання бюджету там не стояло.

— Для хірурга, можливо. Для адміністрації воно стоїть завжди. Документів немає, оформлення немає, родичів немає. Хто оплатить витратні матеріали?

— Екстрена допомога не залежить від платоспроможності й наявності документів. Нормативи вам відомі не гірше, ніж мені.

Руденко всміхнувся ширше.

— Звісно. Я лише нагадую, що відділення і так перевитрачає кошти. Семен Павлович за кілька місяців іде, рада обиратиме нового головного лікаря. Добре було б підійти до цього моменту без фінансових дір і перевірок.

— Ви хочете сказати, що мені треба було залишити жінку помирати?

— Я хочу сказати, що емоції не повинні керувати системою, — м’яко відповів Руденко. — Особливо коли система тримається на звітності.

Мирон промовчав. Щось у цій розмові було надто гладким, ніби репліка була відрепетирувана заздалегідь. Він давно помічав: після деяких операцій Руденка ускладнення траплялися частіше, ніж хотілося б, але щоразу документи виглядали бездоганно. Досі він пояснював це віком пацієнтів, тяжкістю випадків, статистикою. Тепер слова про витратники прозвучали інакше.

— До речі, — додав Руденко вже біля дверей, — у вашої нічної пацієнтки справді нічого не знайшли? Ні паспорта, ні записки, ні картки?

— Нічого.

— Шкода. Оформлення буде клопітким. Але ви ж тепер за неї відповідаєте.

Він пішов, залишивши по собі легкий запах дорогого одеколону й неприємне відчуття, ніби по чистій підлозі провели брудною підошвою.

На обході до Мирона підійшла операційна сестра Оксана Григорівна Мельник. Невисока, спокійна, із зібраним у пучок волоссям і втомленими очима людини, яка двадцять років бачила в операційній більше, ніж говорила вголос.

— Мироне Андрійовичу, можна вас на хвилину?

Вона дочекалася, поки він закінчить запис, і відвела його до вікна, подалі від поста.

— Ви не помічали, що після операцій Богдана Вікторовича останнім часом запалень побільшало?

Мирон уважно подивився на неї.

— Ви про що конкретно?

— Поки що ні про що, що можна покласти на стіл головному лікарю. Але шовний матеріал іноді не той, що має бути. Упаковка інша, номер партії не збігається з тим, що потім пишуть у журналі. Я мовчала. До пенсії недалеко, зв’язуватися із заступником — собі дорожче. Але вчора він знову говорив про перевитрати, і мені стало не по собі.

— У вас є докази?

— Не такі, щоб офіційно. Є пам’ять, очі й кілька сумнівів, які надто довго накопичувалися.

Мирон кивнув.

— Дякую, що сказали.

— Тільки обережно, — тихо додала вона. — Богдан Вікторович приємний рівно до тієї хвилини, поки йому не заважають.

Пізніше в коридорі Мирона зупинив сам головний лікар, Семен Павлович. Він ішов повільно, трохи накульгуючи, спираючись на стару тростину, яку працівники давно звикли не помічати. У його втомлених очах жила та тяжкість, що буває в людей, які надто довго відповідали за чужі життя.

— Ковальчук, чув про нічну операцію. Правильно зробив.

— Дякую.

— Я підпишу подяку. Знаю, тобі на папір байдуже, але нехай буде.

Мирон хотів заперечити, але Семен Павлович підняв руку.

— І ще. Я скоро піду. Рада обере нового керівника, лікарня лишиться жити далі. Ти придивляйся до того, що навколо. Не все в нас так чисто, як хотілося б. Я багато чого пропустив, бо втомився. Але тобі тут ще працювати. Не вдавай, ніби чужий бруд тебе не стосується.

Він не пояснив, що саме має на увазі, і пішов далі. Мирон залишився в коридорі з відчуттям, що за один ранок отримав надто багато попереджень від людей, які між собою ніяк не змовлялися.

Увечері, повертаючись додому під рідким мокрим снігом, він зателефонував матері. Галина Федорівна, як завжди, почула в його голосі те, що він намагався приховати.

— У тебе щось сталося?

Він розповів про нічну пацієнтку, не заглиблюючись у подробиці, але згадав дивні слова Зоряни про крамницю й чай.

Мати помовчала.

— Сходи.

— Ти серйозно?

— Я не вірю в ворожок, Мироне. Але іноді людина, яка багато страждала, бачить в інших те, чого ситі й спокійні не помічають. Крамниця з травами тобі не зашкодить.

Він усміхнувся, але після розмови довго стояв біля вікна. За склом кружляли рідкі сніжинки, і в їхньому повільному безладі було щось схоже на відповідь, якої він не просив. Уранці він відкрив карту старого району, знайшов церкву з білою дзвіницею і зрозумів, що після зміни зможе дійти туди пішки — хоча б для того, щоб довести собі, що ніякої крамниці не існує…