Минуло багато років після лікарняних вечорів біля ліжка сироти, коли несподіваний лист нагадав їй про минуле

— Коваленко, пройдімо, — сказав охоронець так, ніби вона вже була не Марія Сергіївна, старша медсестра дитячого відділення, а чужа жінка, яку спіймали на крадіжці в магазині.

У коридорі пахло хлоркою, недопитою кавою з пластикового стаканчика й ранковим мокрим одягом. За вікнами ще висів сірий світанок, в ординаторській хтось кашлянув, за стіною пискнув апарат. Марія стояла біля поста з журналом призначень у руках і спершу навіть не зрозуміла, що звертаються до неї.

— У якому сенсі — пройдімо? — перепитала вона.

Охоронець відвів очі. Молодий, веснянкуватий, нещодавно влаштувався. Зазвичай вітався з нею першим і ніяково всміхався, коли вона приносила йому чай у нічні зміни.

— Головлікар чекає. І завідувачка. Просили без розмов.

Журнал вислизнув у Марії з пальців і ляснув об підлогу розгорнутими сторінками. Медсестра Ольга, що стояла біля процедурної, швидко нахилилася, підняла його, але Марії в руки не віддала.

— Маш, ти йди, я тут сама, — сказала вона надто м’яко, майже лагідно.

Ця м’якість ударила сильніше за грубість.

У кабінеті головлікаря було душно. На підвіконні жовтіло листя у фікуса, над столом цокав круглий годинник, від кожного клацання в Марії зводило щелепу. Головлікар Віктор Андрійович сидів рівно, пальці зчеплені перед собою. Поруч завідувачка відділення Наталія Павлівна, бліда, з опухлими повіками, дивилася не на Марію, а на теку. Біля стіни стояла Світлана Іванівна, головна медсестра, і нервово теребила ланцюжок на шиї.

— Маріє Сергіївно, — почав Віктор Андрійович, — уночі зі шафи суворого обліку зникли препарати.

Марія кліпнула. Один раз. Другий. Слова дійшли до неї із запізненням, як звук крізь товсте скло.

— Які препарати?

— Не треба, — різко сказала Світлана Іванівна. — Не вдавайте.

Марія перевела на неї погляд. У головної медсестри тремтіла верхня губа, але очі були тверді, злі, майже тріумфальні.

— Я не розумію, про що ви.

Віктор Андрійович відкрив теку, вийняв роздруківку.

— На камері видно, як ви о двадцять другій сорок три заходите до процедурної. Через шість хвилин виходите. Доступ до ключів у вас був.

— Я заходила по градусники, — повільно сказала Марія. — У шостій палаті в дівчинки піднялася температура. Ольга пішла в приймальне відділення по аналізи, ключі лежали на посту. Я потім усе записала.

— У журналі видачі немає вашого запису, — промовила Світлана Іванівна.

— Не може бути.

— Ось журнал.

Вона поклала його на стіл, розгорнутий на потрібній сторінці. Марія нахилилася. Рядок за ніч був чистий. Білий, порожній, мов стерте життя.

У Марії похололи долоні. Вона сама пам’ятала, як писала: «22:47, термометри, палата 6, Коваленко». Пам’ятала подряпину від кулькової ручки, яка погано писала. Пам’ятала, як у неї затерпла шия, бо після зміни вона ще пішла в сьому палату до хлопчика, якому читала казки.

— Тут був запис, — сказала вона тихо.

Світлана Іванівна коротко всміхнулася.

— Авжеж. А тепер зник.

— Ви хочете сказати, я вкрала ліки?