На 63-річчя син залишив матір біля напівзруйнованого будинку в глухому селі, не підозрюючи, хто живе зовсім поруч

— Матусю, навіщо ти так із нами? — почав він хрипко.

Я опустила очищену бульбу в миску з водою й узяла наступну.

— Я вас чекала.

Мій відсторонений спокій збив Богдана з заготовленої промови. Він чекав докорів, ридань, можливо, прощення після кількох лагідних слів. Натомість перед ним сиділа жінка, яку він ніби бачив уперше.

— Ми хочемо все обговорити. Вийшло жахливе непорозуміння. Ми ж рідні люди, а рідні мають підтримувати одне одного, а не бігати по судах.

Правильні слова звучали порожньо. У них чувся лише страх утратити те, що син заздалегідь вважав своїм.

Оксана не витримала цієї обережної гри. Вона відсунула чоловіка й ступила вперед.

— Досить цього цирку! Ви зовсім перестали тямити? Хто дав вам право блокувати наші гроші? Ви розумієте, як нас осоромили?

Вона тикала в мій бік пальцем із бездоганним манікюром і підвищувала голос із кожною фразою. Через заморожені рахунки їм довелося скасувати замовлення нової кухні, люди нібито сміялися з них, плани руйнувалися. Потім невістка дістала звичний козир.

— Мені лікар заборонив хвилюватися! Я ношу вашого онука чи онучку, а ви штовхаєте нас у злидні.

Раніше одна лише згадка про майбутню дитину змусила б мене забути про себе й негайно кинутися їм допомагати. Тепер усередині не здригнулося нічого. Я просто підвела погляд і довго дивилася на Оксану, як на неприємну незнайомку. Під цим мовчазним поглядом вона затнулася, але швидко знову залилася фарбою.

Це не означало, що я злилася на ще не народжену дитину. Навпаки, від думки про неї ставало гірко: Оксана використовувала нове життя як щит від відповідальності, а Богдан повторював її доводи. Але майбутня дитина не могла перетворити обман на турботу й не робила мене зобов’язаною погодитися на пограбування. Любов до можливого онука не вимагала ненависті до самої себе.

Богдан поквапився повернути собі роль примирителя:

— Мамо, їй справді не можна нервувати. Ми визнаємо, що вчинили невдало. Можливо, цей будинок виявився не найкращим подарунком. Ми все виправимо, відвеземо тебе назад. Тільки подзвони Іллі Андрійовичу й скажи, що передумала. Можна просто зараз, з мого телефона.

Він простягнув блискучий смартфон, ніби один дзвінок міг стерти підписи, брехню й зраду. Я закінчила чистити картоплю, поклала ніж, витерла руки об старий фартух і підвелася. Вони стояли на землі, а я — на сходинці свого ґанку, тож наші очі опинилися майже на одному рівні.

— Отже, ви хочете, щоб я все скасувала?

Богдан квапливо закивав. Оксана мовчала, нервово покусуючи губу.

— Щоб я знову віддавала вам пенсію, квартиру й увесь час свого життя?

— Не перебільшуй, — невдоволено сказав син. — Квартира завжди була спільною. Ми б дбали про тебе.

— Так само, як дбали минулої зими, коли я хворіла?

Мій голос був ледь гучніший за шепіт, але обидва завмерли. Я перевела погляд на невістку, і та мимоволі відступила на пів кроку.

— Я чудово пам’ятаю твої уважні руки, Оксаночко. Пам’ятаю бульйон, компреси й папери, які ти приносила до мого ліжка. То для податкової служби, то для житлової контори. Усе терміново, усе — проста формальність.

Обличчя Оксани зблідло. Самовпевненість ніби змило з неї разом із залишками косметики. Залишився неприхований страх. Богдан переводив розгублений погляд із дружини на мене, ніби ще не розумів, як багато мені відомо…