На ювілей донька надіслала мені бандероль, але дружина помітила на коробці деталь, від якої стало тривожно

Оксана Павлівна вийшла з кухні, витираючи руки рушником.

— Катрусю, Романе, давайте перейдемо до столу. Вип’ємо чаю, спокійно поговоримо. Усе ж можна вирішити без крику.

— Мамо, твій чай зараз ні до чого, — відрізала Катерина. — Тут і так усе зрозуміло.

— Ні, — Мирон раптом помітив на полиці фотографію в рамці, що лежала долілиць. — Нічого тобі не зрозуміло. Я сорок років ночами стояв біля операційного столу, щоб у тебе було все: навчання, гуртки, сукня на випускний, той дерев’яний театр. Ти його взагалі пам’ятаєш? Я за кожною лялькою мотався після зміни. Ми з матір’ю сиділи на дивані, як зразкові глядачі, слухали твої казки. І ось підсумок: моя донька кричить у вітальні й звинувачує мене в жадібності, бо я відмовився оплачувати її залежність.

На мить в обличчі Катерини щось здригнулося. Можливо, пам’ять. Можливо, сором. Але Роман за її спиною коротко кашлянув, і цей просвіт одразу згас.

— Геть, — сказав Мирон. — Обоє. І повертайтеся тільки тоді, коли навчитеся говорити зі мною без слів «дай грошей».

Катерина зупинилася вже біля дверей.

— Коли зляжеш зі своїми болячками і нікому буде подати тобі склянку води, згадай цей день. Добре згадай, тату.

Роман протиснувся слідом і, не обертаючись, кинув:

— Дарма ви так, Мироне Сергійовичу. Сім’я має допомагати. Життя довге, мало що буває.

— Сім’я, кажеш? — Мирон кивнув. — Гарне слово. Розберешся якось, що воно означає, зайдеш, розкажеш…