Оля з мамою вирішили приховати своє багатство, щоб перевірити щирість нареченого, але зустріч із його батьками все змінила…

За два тижні після першої вечері мені зателефонувала Лідія Романівна. Голос був м’який, майже лагідний.

— Оксано, я хотіла б запросити вас на обід. Лише нас удвох, без чоловіків. Просто поговорити по-жіночому.

Я погодилася.

Ресторан вона вибрала сама — у центрі, подалі від їхнього орендованого будинку і від мого району. Місце було дорогувате, але не кричуще. Таке, де людина, звикла контролювати враження, почувається впевнено.

Я приїхала в тому самому старому пальті, з тією самою полотняною сумкою. Лідія Романівна вже сиділа за столиком. Це теж було деталлю: люди, яким важливо керувати сценою, приходять заздалегідь, щоб зустрічати, а не бути зустріненими.

Перші двадцять хвилин ми говорили про дрібниці: погоду, дитинство Назара, життя великого міста, ресторани. Вона говорила красиво, плавно, без зайвих слів. Я слухала й чекала. Поворот стався майже непомітно.

— Оксано, — сказала вона, складаючи руки на столі. — Я хотіла б поговорити відверто. Ви любите мого сина?

— Так.

Вона кивнула, ніби отримала правильну, але недостатню відповідь.

— Назар людина з майбутнім. Але майбутнє потребує опори. Не лише професійної, а й сімейної. Молодій сім’ї на початку шляху важливо мати фундамент.

— Ви говорите про підтримку?

— У тому числі.

— Фінансову?

Її обличчя майже не змінилося. Лише на мить погляд став холоднішим.

— Я не стала б так грубо формулювати. Просто важливо, щоб люди однаково розуміли життєві реалії.

— Тоді відповім прямо, — сказала я. — Наша сім’я живе скромно. Мама керує невеликою клінікою, я працюю в маркетингу. Великого капіталу немає.

Лідія Романівна усміхнулася. Дуже обережно.

— Звісно, це не головне. Головне — почуття.

Але щось у її обличчі вже перерахувалося. Не зруйнувалося, не видало роздратування, а саме перерахувалося. Вона отримала відповідь і подумки переставила мене в іншу категорію.

Після обіду я вийшла на вулицю, дійшла до рогу й зупинилася. Перевірка була надто очевидною для людини, яка її чекала. Лідія Романівна хотіла зрозуміти, чи є в нареченої та її матері гроші. Я сказала «ні», і тепер їм належало вирішити, що робити з цією інформацією.

Увечері Ярина прийшла до мене з зошитом. Вона завжди записувала важливе від руки, казала, що так мозок думає чесніше.

— Вони промацують, — сказала вона, вислухавши мене. — Далі два варіанти. Або тиснутимуть на Назара, щоб він шукав «відповідну» партію. Або спробують зайти напряму.

— Думаю, друге.

— Я теж.

Опівночі прийшло повідомлення від Назара: «Ти не спиш?»

Я відповіла: «Ні».

За хвилину він зателефонував. Голос був тихий, втомлений.

— Мама сказала, що ви обідали.

— Так. Посиділи.

Пауза затяглася.

— Оксано, мені треба тобі дещо сказати. Не телефоном. Завтра. У мене чи в тебе, де тобі спокійніше.

Я не відразу відповіла. Якщо він скаже те, чого я боюся, мені буде легше піти з чужої території, а не виганяти його зі своєї.

— У тебе. О сьомій.

— Добре.

Після розмови я довго сиділа з телефоном у руці. У квартирі було тихо, лише холодильник неголосно гудів на кухні. Вранці я зателефонувала мамі.

— Він хоче поговорити.

— Слухай, — сказала вона. — Не готуй відповідь заздалегідь. Просто слухай.

Увечері Назар відчинив двері блідий, зібраний, у простій сорочці. Ми сіли на кухні. Він поставив чайник, але не стежив за ним. Дивився на стільницю, ніби там були написані слова, з яких можна почати.

— Три тижні тому я почув розмову батьків, — сказав він нарешті. — Вони думали, що я сплю. Я вийшов по воду й зупинився біля дверей, бо почув своє ім’я…