Після візиту свекрухи собака не відходила від грядок, і невістка вирішила сама перевірити землю

Після уроків Соломія дочекалася, поки коридори спорожніють і останні дитячі голоси розчиняться за вхідними дверима. Макар збирав рюкзак повільно, ніби навмисне відтягував мить відходу. Вона підійшла до його парти.

— Макаре, залишся, будь ласка. Мені треба поговорити з тобою кілька хвилин.

Хлопчик завмер. Пальці стиснули блискавку рюкзака так сильно, що кісточки побіліли.

— Я щось накоїв? — спитав він майже пошепки.

— Сядь. Кричати на тебе я не буду.

Він сів на самий край стільця. Сорочка була застібнута до останнього ґудзика, плечі підняті, ніби він хотів стати меншим і непомітнішим.

Соломія дістала роздруковану фотографію записки. Не кинула перед ним, а поклала на стіл і повільно посунула ближче.

— Подивися уважно. Ти впізнаєш цей почерк?

Макар довго дивився на аркуш. Годинник на стіні цокав голосно, і кожен удар ніби підштовхував його до відповіді. Нарешті він кивнув.

— Впізнаю.

— Це ти написав?

Він знову кивнув. Губи здригнулися.

— Я.

Соломія стримала зітхання. Усередині все тремтіло, але голос вона постаралася зробити м’яким.

— Мені треба зрозуміти, як це сталося. Ти міг злякатися, міг не знати, до кого звернутися. Я не звинувачую тебе. Але зараз мені потрібна правда.

Макар опустив голову. Кілька секунд він мовчав, потім почав говорити збивчасто, ніби боявся, що його зупинять.

— Тато подарував мені квадрокоптер. З камерою. Справжній, хороший. Він високо підіймається й знімає далеко.

— Дрон? — тихо уточнила Соломія.

— Так. Я запускав його біля дому. Просто грався, дивився зверху на двір, машини, дахи. Ми живемо у великому будинку в старому районі.

Соломія кивнула. Вона знала цей будинок: там само жила Галина Степанівна. Збіг боляче кольнув, але вона не подала виду.

— І ти щось зняв?

Макар ковтнув.

— Я побачив чоловіка. Він підійшов до машини. Потім вийшла Ярина.

— Ярина?

— Моя няня. І татова наречена.

Соломія одразу згадала світловолосу молоду жінку, яка кілька разів приходила по Макара до школи: охайну, усміхнену, надто впевнену в кожному жесті. На нічному записі вона дивилася тільки на Богдана й майже не давала розгледіти себе.

— Що вони робили? — спитала вона, хоча відповідь уже пекла її зсередини.

Макар стиснув кулаки на колінах.

— Спочатку обійнялися. Потім цілувалися. Я не одразу зрозумів. Потім подивився ще раз і зрозумів. Тато ж казав, що скоро одружиться з Яриною. А вона з тим дядьком.

Голос хлопчика зірвався. Сльози покотилися щоками, і він відвернувся, соромлячись їх. Соломія обійшла стіл і присіла поруч.

— Макаре, ти ні в чому не винен. Ти випадково побачив те, що дорослі приховували.

— Я не знав, що робити, — прошепотів він. — Татові сказати боявся. Він би засмутився. А потім почув, що той чоловік — син тьоті Галі. Вона в нашому будинку живе. Я подумав, що їй треба знати. Записав диск і поклав їй у скриньку разом із запискою.

Соломія на секунду заплющила очі. Отже, не конкуренти, не складна інтрига, не чийсь продуманий удар. Перелякана дитина побачила зраду й учинила так, як змогла.

— Ти хотів захистити тата?

— Так. Я не хочу, щоб йому було боляче. Але й жити з Яриною не хочу. Вона сердиться, каже, що я заважаю, може покарати.

Соломія обійняла його. Хлопчик був худий, напружений, іще зовсім маленький. Її власний біль не зник, але поруч із ним з’явилося місце для іншого — дитячого, беззахисного, заплутаного.

— Послухай мене. Поки що нікому не розповідай про нашу розмову. Я подумаю, як правильно вчинити. Добре?

— Ви скажете татові?

— Поки що ні. Але це дуже серйозно, Макаре.

— А Ярина дізнається?

— Я постараюся зробити так, щоб тобі не стало гірше. Я не залишу тебе самого.

Він кивнув, витираючи обличчя долонею.

— Мені йти додому?

— Іди. І поводься спокійно. Головне — мовчи про нашу розмову, поки я не зрозумію, що робити далі.

— Обіцяю.

Коли Макар вийшов, Соломія сіла за стіл і закрила обличчя руками. Сльози прийшли тихо, без схлипів. Біль від зради Богдана змішався з тривогою за хлопчика, який опинився в пастці між дорослими таємницями.

Трохи заспокоївшись, вона зрозуміла: треба дізнатися про родину Макара більше. Не з цікавості — з необхідності. Дитина явно боялася повертатися додому, а отже, їй не можна було заплющити на це очі.

Соломія пішла до директорки. У кабінеті Ірини Семенівни пахло кавою й паперами. Директорка перебирала документи в папках і відірвалася від них, коли Соломія постукала.

— Соломіє Андріївно, заходьте. Щось сталося?

— Хочу порадитися щодо Макара Дорошенка. Йому важко звикати до класу, і мені треба краще розуміти його ситуацію. Що відомо про родину?

Ірина Семенівна відклала ручку.

— Історія в хлопчика непроста. Мама померла кілька років тому, хвороба була тяжка. Батько, Кирило Дорошенко, лікар-гематолог, відомий фахівець, працює в приватній клініці. Людина забезпечена, але дуже зайнята: пацієнти, семінари, поїздки. Думаю, хлопчикові бракує звичайної уваги.

— А няня? Ярина. Вона часто займається дитиною?

— Наскільки розумію, так. Молода жінка, зовні приємна. Освіта начебто є. Чула, раніше була медсестрою, але пішла після якоїсь неприємної історії. Подробиць не знаю. Приходила з документами кілька разів. А чому ти питаєш?

— Хочу зрозуміти, що впливає на його стан. Він закритий, тривожний.

— Після втрати матері діти часто замикаються в собі. Батько, можливо, старається, але гроші й хороші умови не замінять живої розмови. На співбесіді Макар майже нічого не розповідав, відповідав односкладово.

— Про дім він нічого не говорив? Про те, як до нього ставляться?

Директорка похитала головою.

— Ні. Діти рідко прямо кажуть про те, що їм погано. З ними треба дивитися на поведінку.

Соломія подякувала їй і вийшла. У коридорі було тихо, але всередині в неї шуміло. Кирило Дорошенко, зайнятий лікар. Ярина, няня й наречена. Богдан, який цілує Ярину на парковці. Макар, що зняв усе дроном і боїться покарання.

Збігів виявилося надто багато. Соломія зрозуміла, що більше не зможе відкладати розмову з чоловіком: увечері їй доведеться сказати вголос усе, від чого ще вранці вона намагалася втриматися…