Помста сироти: вона повернулася в село не одна

А від запрошень приятельок піти в нічний клуб рішуче відмовлялася. Кого їй там ловити? Свого казкового принца вона вже спіймала, тільки після поцілунку він перетворився на жабу.

Сама вона не стала царівною, так і залишилася селянкою. І взагалі, тепер їй краще бути одній. Накопичивши необхідну суму (а чого не вистачило — позичила у знайомої Ніни), Варя пішла на курси.

Вона вирішила вчитися 3D-графіці, щоб створювати моделі різних віртуальних об'єктів і персонажів для комп'ютерних ігор. Хоча сама вона в них ніколи і не грала. З комп'ютером на той момент вона була не на «ти», а ще на «ви».

Звідки раптом взялося таке прагнення займатися саме цим? Вона і сама б толком не пояснила, якби хто запитав. Просто в пам'ять так яскраво врізалося одне оголошення в автобусі, де запрошували якраз на ці курси, що у Варі з'явилася мета.

Їй захотілося освоїти це і вміти робити. І вона старанно і наполегливо пробиралася до своєї мети. Раніше 3D-моделюванням займалися переважно програмісти.

Робота в програмах вимагала знання їхніх технічних нюансів. Тоді б Варя точно не впоралася, адже вона не була програмістом. Зате в нових версіях інтерфейс став доступним кожному.

Ось, навіть сільська дівчина завдяки своїй наполегливості впоралася, здолала ази і перейшла до премудростей. І ось уже сертифікат про закінчення курсів у неї на руках. Знання є, і, як вона самовпевнено вважала, достатні, щоб шукати роботу 3D-художника.

Бажано було знайти роботу дистанційну. Животик уже виріс, скоро мав з'явитися малюк, і в неї все одно не буде можливості їздити в офіс. Тим паче на повний робочий день.

І Варя таки знайшла роботу, яку хотіла. Це було непросто, тому що ніхто з роботодавців не погоджувався на часткову зайнятість. Усі вимагали повний робочий день.

А Варя хотіла працювати за комп'ютером не весь день, а тільки другу половину, повертаючись із фабрики. Робота на фабриці була їй ще потрібна, бо давала дах над головою. Займатися пошуками іншого житла їй зараз було ніколи.

Та й ціни на оренду житла в місті були такими, що в очах темніло. Художнику-початківцю без досвіду багато не заплатять, а допомоги чекати було ні від кого. Сподіватися можна було тільки на себе.

Про свого Павла Варя вже і думати забула, тим паче що допомагати він їй ніколи і не збирався. Він розлучився з нею так жорстоко, що вона ніколи б не попросила у нього допомоги. Навіть якби помирала від голоду під парканом...