Поява нової подруги брата стала початком сімейної розмови, якої ніхто не чекав

Віра дісталася додому майже вночі. Після довгої зміни в аптеці тіло здавалося чужим: ноги нили, пальці й досі зберігали запах антисептика, картонних упаковок і тонких паперових пакетів, а в голові глухо дзвеніли голоси покупців. За день вона вислухала стільки прохань, скарг, уточнень і тривожних запитань, що мріяла тільки про одне — зачинити за собою двері, поставити чайник і бодай трохи побути в тиші, де ніхто не чекає від неї відповіді.

Вона зайшла до передпокою й одразу завмерла.

На вішалці теліпалася чужа куртка. Темна, потерта, з лискучим коміром і яскравою підкладкою, що визирала зсередини безглуздою плямою. Віра знала кожну річ у своїй квартирі. Ця не належала ні їй, ні Данилові.

Вона повільно розстебнула блискавку на чоботі, зняла взуття й прислухалася.

Із кухні лився голос брата — надто бадьорий, майже радісний. Йому відповідала жінка. Не несміливо, не соромлячись, а спокійно й упевнено, ніби вона давно тут своя і чудово знає, де лежить сіль, куди ставлять чисті чашки і яка конфорка запалюється швидше за інші.

Віра пройшла коридором, намагаючись не шуміти. Але Данило однаково почув її кроки.

— Вір, ти прийшла? — гукнув він із кухні. — Заходь, познайомлю!

Вона з’явилася на порозі й побачила біля плити жінку років тридцяти п’яти. Темне коротке волосся, чіпкий уважний погляд, усмішка, в якій не було збентеження. Радше — упевненість людини, яка вже зайняла місце. Жінка тримала сковорідку так вільно, наче готувала тут не вперше й не збиралася питати дозволу.

Поруч стояв Данило. Він сяяв так, ніби повідомив чудову новину.

— Це Лариса, — сказав він. — Вона поки житиме в нас. І Соня, її донька, теж.

Віра кілька секунд дивилася на нього, не розуміючи, чому слова не складаються в нормальний сенс. Вони ніби впали посеред кухні важкими предметами, і ніхто не поспішав їх підняти.

— У нас? — перепитала вона тихо. — Даниле, ти коли збирався сказати мені про це?

Усмішка брата одразу згасла. Він провів долонею по потилиці, відвів очі.

— Я думав, ти зрозумієш. Ти ж сама завжди кажеш, що своїх кидати не можна.

— Своїх? — Віра відчула, як утома всередині неї спалахнула гарячою злістю. — Це моя квартира, Даниле. Мій дім. А ти приводиш сюди людей, яких я ледь знаю, і ставиш мене перед фактом?

Лариса вимкнула плиту, акуратно відсунула сковорідку й повернулася до Віри. Схрестила руки на грудях. Рух був неквапний, майже господарський.

— Не варто одразу влаштовувати скандал, — сказала вона м’яко, але в голосі ковзнула ледь помітна насмішка. — Ми дорослі люди. Можна все обговорити спокійно.

— Обговорити? — Віра коротко всміхнулася. — Ти вже готуєш на моїй кухні, розпоряджаєшся моєю плитою і пояснюєш мені, як мені розмовляти. Розмова, здається, мала відбутися до цього.

— Мене сюди ніхто силоміць не тягнув, — відповіла Лариса. — Данило сам запропонував. Він сказав, що тобі не принципово, хто поруч живе, головне — щоб було чисто.

Віра різко повернула голову до брата…