Працівники ДПС вирішили, що перед ними звичайна дівчина, і надто пізно зрозуміли свою помилку

— Заходьте, — долинуло з кабінету.

Кімната виявилася маленькою, але господар намагався надати їй вигляду важливого місця: важкий стіл, крісло з потертої шкіри, рамки з грамотами на стіні. За столом сидів огрядний чоловік років сорока п’яти з вологим обличчям і маленькими уважними очима. Він подивився на Мирославу так, ніби оцінював не людину, а річ.

— Ну? — протягнув він. — Що привезли?

— На трасі зупинили, старший лейтенанте, — відрапортував Бондаренко. — У багажнику згорток. На вигляд — великий розмір.

Литвин кивнув, не відриваючи погляду від Мирослави.

— Зрозуміло. Зберігання заборонених речовин, частина серйозна. Від кількох років і вище. Ситуація кепська, люба.

Мирослава мовчала.

— Горда? — всміхнувся він. — Нічого. Камера швидко допомагає думати. Вранці поговоримо предметно.

Бондаренко взяв її за лікоть і вивів назад. Вони спустилися в крило з камерами. Ґратчасті двері відчинилися з жалібним скрипом, і Мирославу штовхнули всередину.

— Відпочивай, — кинув Бондаренко. — До ранку порозумнішаєш.

Замок клацнув за її спиною, і коридорна лампа перетворилася на вузьку смугу світла на підлозі…