Приїхала до доньки без запрошення. І… відкрила страшну таємницю

У службовому купе її кілька разів просили пригадати зовнішність нападників. Галина плуталася: один був вищий, другий голосніше сміявся, третій, здається, стояв ближче до дверей. Усе сталося за хвилини, а тепер треба було розкласти страх на точні прикмети. Софія терпляче повертала розмову до початку й нагадувала деталі. Довідку обіцяли підготувати до кінцевої станції, а заяву переслати до транспортної поліції.

Повернувшись на полицю, Галина довго намацувала шов, де лежали основні гроші. Потім перерахувала банки й згортки у великій сумці, хоч прекрасно знала: їх ніхто не чіпав. Обірвана ручка ніби й далі висіла в пальцях. Обручку вона зняла перед миттям рук і через неуважність поклала до гаманця. Тепер здавалося, що разом із ним забрали останню річ, яка постійно торкалася Степана.

Уночі Галина не спала. У кожному кроці проходом вчувалася компанія, що повертається. Вона сварила себе за необачність, потім — за те, що втягнула Софію в небезпечну сцену, хоча розум підказував протилежне. Дівчина сиділа поруч доти, доки Галина не перестала тремтіти, і тільки тоді піднялася на свою полицю.

— Не думайте, що все пропало, — сказала вона. — Документи знаходять. Головне, ви самі цілі.

Галина кивнула, але заспокоїлася лише над ранок, коли за вікном посвітліло й у вагоні заговорили перші пасажири, що прокинулися.

Сусідка в капцях спостерігала за тим, що відбувається, з таким виразом, ніби неприємність підтверджувала всі її підозри щодо нерозумної старої. Галина відвернулася й кілька разів провела гребінцем по короткому волоссю — так вона заспокоювалася змолоду.

Софія пропонувала гроші й звинувачувала себе.

— Якби ви не втрутилися, невідомо, що вони зробили б зі мною.

— Нічого ти мені не винна. Головне, що ціла лишилася.

До своєї станції дівчина більше не відходила від Галини. Перед виходом вона переклала речі з модної рудої сумочки до валізи й простягнула сумку супутниці.

— Візьміть. У вас тепер ні гаманця, ні сумочки.

— Та що ти! Вона дорога. Моя двадцять років служила й виглядала вдесятеро гірше.

— Однаково залишу провідниці, якщо не візьмете. Ви мене захистили.

Сперечатися з рішучою дівчиною було неможливо. Галина обережно взяла подарунок.

— Дякую, Софіє. Нехай тобі трапиться справжнє щастя.

— Я вам напишу, — відповіла та. — Не одразу. Напишу того дня, коли сама зрозумію, що щаслива. Домовилися?

Вони потисли одна одній руки. Потім Галина довго махала з вікна, поки самотня постать на маленькій станції не розчинилася в сутінках.

Після крадіжки Галина все-таки відкрила одну з банок з огірками. Домашня їжа нагадала про кухню над річкою й допомогла протриматися до наступної станції, де вдалося купити свіжий хліб. Решту заготовок вона, як і раніше, берегла для тих, до кого їхала.

«Коли зрозуміє, що щаслива… А як людина це розуміє?» — міркувала Галина під рівний стукіт коліс.

На місце Софії сів кремезний галасливий чоловік у смугастій майці. Він швидко познайомився з Галининою колишньою сусідкою, і та раптом перестала бути манірною: сміялася, поправляла волосся й кокетливо поглядала з-під вій. Галина відвернулася до стіни й почала перебирати власні щасливі дні.

Великого весілля в них зі Степаном не було. Розписалися в сільській конторі й пішли додому польовою дорогою. Стояла весна, у траві біліли ромашки, синіли волошки. Степан ішов мовчки, і молодій дружині стало прикро.

— Хоч би квітів мені нарвав. Усе ж таки сьогодні ми побралися.

— А навіщо? Ти сама квітів ніколи не рвала?

— Рвала. Тільки від чоловіка отримати приємніше.

— Ну, якщо треба, зараз нарву.

— Тепер уже не треба. Після прохання вони мене не потішать…