Самотній мільйонер найняв покоївку з дитиною, не підозрюючи, яку таємницю принесе в дім її донька

Олеся вперше подивилася на нього без відкритої ворожості.

— Поясніть це йому.

— Я пояснюю всім.

Мирон Степанович різко встав.

— Мені не потрібен суд. Я хочу знати, чи правда це моя онука.

— Тоді діємо без ривків, — спокійно відповів Коваленко. — Перевіряємо записи про реєстрацію шлюбу, народження і смерті, піднімаємо архів зміни прізвища. Біологічне підтвердження можливе через тест спорідненості. Лише добровільно, лише з письмової згоди законного представника.

— Моєї згоди, — уточнила Олеся.

— Звісно. Ви мати.

— А якщо я відмовлюся?

— Тоді в Мирона Степановича залишаться сумніви, а в дівчинки — неоформлений зв’язок із сім’єю батька. Але рішення все одно за вами.

Олеся подивилася на Софію. Дівчинка розкрила альбом і водила пальцем по малюнку, де чоловік із пензлем тримав за руку маленьку дівчинку.

— Я не продаю дитину за прізвище, — сказала Олеся.

— Ніхто угоди не пропонує, — відповів юрист.

— Поки що.

— Досить думати, ніби я збираюся купити вас, — різко кинув Мирон Степанович.

— А що мені думати? — Олеся підвела на нього очі. — Вранці я була покоївкою, яку ви ледь не вигнали через дитину. За годину ви кажете, що вона ваша онука. Потім з’являється юрист. Збоку це схоже не на сім’ю, а на небезпеку.

Коваленко м’яко підняв руку, зупиняючи суперечку.

— Олесю Романівно, ви маєте рацію в одному: все сталося надто швидко. Мироне Степановичу, вам доведеться питати, чекати й приймати відмову. Інакше ви втратите їх сьогодні ж.

Господар підійшов до камінної полиці, взяв бронзову конячку, яку недавно розглядала Софія, і поставив на стіл перед дівчинкою.

— Це стояло в Назара в дитячій. Він просив справжнього коня, а я купив фігурку. Сказав, що мрії треба зменшувати до розміру столу.

Софія провела пальцем по гриві.

— Тато не любив маленькі мрії?

Мирон Степанович промовчав. Олеся відповіла за нього:

— Він любив малювати великі.

— Ви знали хлопчика з цього дому, — додала вона, звертаючись уже до господаря. — А я знала чоловіка, який ночами писав при кухонній лампі, бо в кімнаті спала донька. Він зашивав рукав ниткою іншого кольору, щоб купити Софії черевики. Він міг пів години стояти біля вітрини художнього магазину й піти з одним олівцем. Не тому, що хотів довести вам бідність. Тому що жив як міг.

— Значить, він ненавидів мене сильніше, ніж я думав.

— Ні. Це було б простіше. Думаю, він боявся знову виявитися для вас неправильним.

Ця фраза зупинила Мирона Степановича. У ній не було звинувачувального крику, лише точність, від якої не сховаєшся.

— Він працював ночами, оформлював вітрини, писав портрети за смішні гроші, реставрував рами, — продовжила Олеся. — Ми розписалися без гостей. Коли народилася Софія, він пишався тим, що сам вписав себе батьком, більше, ніж будь-якою проданою роботою.

Мирон Степанович слухав і бачив інший вечір: Назар із текою ескізів у руках, власний голос — «художників багато, спадкоємець у мене один», синова відповідь — «значить, спадкоємця в тебе більше немає», грюк дверей, Соломія, яка вибігла зі спальні й зупинилася біля порожнього коридору.

— Соломія знала, що він змінив прізвище? — спитав Коваленко.

— Ні, — глухо сказав Мирон Степанович. — Вона померла раніше.

Олеся підвела очі.

— Він часто говорив про Соломію Андріївну, тільки не називав матір’ю. Казав, була жінка, яка вміла чути колір.

Ірина Павлівна ледь помітно всміхнулася.

— Вона й справді так казала.

Коваленко зібрав папери.

— Мені треба зняти копії. Оригінали залишаться у вас. Потім підготую запити. Тест спорідненості — тільки в лабораторії й тільки з вашої письмової згоди.

— До перевірки ніхто не каже Софії, що цей дім тепер її дім, — сказала Олеся. — Жодних обіцянок, подарунків, розмов про спадок.

Мирон Степанович хотів заперечити, але юрист випередив:

— Розумна умова.

— Я сам вирішу, що говорити у своєму домі.

Олеся підвелася.

— Тоді ми йдемо.

Коваленко повернувся до господаря.

— Ось бачите? Одне старе слово — і ви знову на порозі.

Мирон Степанович стиснув губи.

— Гаразд. Жодних обіцянок дитині. Жодного тиску на вас.

— І якщо тест підтвердить спорідненість, це не означає, що ви розпоряджатиметеся нами.

— Я постараюся зрозуміти.

Ірина Павлівна відвела Олесю і Софію до кімнати поруч із зимовим садом. Там стояли ліжко, шафа, письмовий стіл і диван. Софія відразу підійшла до вікна.

— Мамо, тут дерева близько.

— Ми не залишаємося назавжди.

— А на сьогодні?

— На сьогодні, може, й так.

— Тато б тут малював.

Олеся відвернулася й набрала Катерину Литвин. Подруга відповіла відразу, але після перших слів довго мовчала.

— Батько Назара живий, — сказала Олеся. — Прізвище Гордієнко. Він багатий. Тут юрист. Хочуть перевірити папери й зробити тест.

— Забирай Софію й іди, — прошепотіла Катерина. — Нічого не підписуй без незалежного фахівця. Копії не віддавай. І картини не показуй без розписок. Ящики в підвалі на місці, але пам’ять про Назара їм не віддавай.

Олеся подивилася в сад. Мирон Степанович стояв біля кам’яної лави поруч із зачиненим зимовим садом. З вікна він уже не здавався власником величезного статку. Радше людиною, яка заблукала у власному дворі й раптом зрозуміла, що всі доріжки ведуть до одних замкнених дверей…