Солдат дізнався, що сталося з його сестрою, і вирішив домогтися справедливості там, де інші воліли мовчати

Із настанням темряви велике місто скидало з себе денну маску втомленого, голодного місця і перетворювалося на звіринець. Удень люди стояли в чергах, сварилися через сірі тушки на прилавках, тягли додому сітки з порожніми пляшками й робили вигляд, що ще тримаються. Уночі прокидалися інші господарі: ті, у кого були зв’язки, охорона, закриті номери на машинах і звичка брати все, що сподобається.

Назар зняв форму з нагородами і вдягнув стару батькову куртку. Під щільною тканиною, біля самого живота, лежав ніж. Кожен рух відгукувався всередині порожнім дзвоном. Він не відчував утоми, не відчував голоду, не думав про похорон. У нього була лише одна ниточка — білий дорогий седан із закритими номерами. У цьому місті така машина означала більше, ніж документ. Вона була перепусткою в недоторканність.

Опівночі Назар вийшов до центрального готелю, де під неоновою вивіскою товпилися нічні дівчата, перекупники, водії без ліцензії й охорона з бичачими шиями. Тут знали все: хто приїхав із провінції з валізою грошей, хто вивіз за кордон хутро, хто привіз заборонені касети, хто катався із золотими хлопчиками до ранку і повертався вже не таким, як був.

Біля капота старого таксомотора курили троє водіїв. Найкремезніший, широколиций, у кепці з пласким верхом, першим помітив Назара й усміхнувся.

— Заблукав, служивий? Тут тобі пайки не видають.

Назар підійшов ближче.

— Білий седан із закритими номерами. Четверо молодих. Один здоровило, один при грошах, один тягав камеру, четвертий в окулярах. Хто вони?

Водій сплюнув.

— Не знаю я ніяких…

Він не договорив. Рух Назара був коротким, майже непомітним. За секунду здоровило лежав грудьми на капоті, а холодне лезо торкалося шкіри в нього під підборіддям. Двоє інших завмерли. Один хотів схопитися за монтування, але передумав, зустрівшись із очима Назара.

— Я питаю один раз, — сказав Назар. — Потім починаю рахувати пальці.

Водій ковтнув слину. Грубість миттю зійшла з його обличчя, залишивши тільки пітний страх.

— Це зграя, — прохрипів він. — Імен не всі знаю. Клички ходять. Бугай, Казначей, Режисер… і ще один, тихий такий, в окулярах. Його Мозком кличуть. Не лізь, мужик. У них татусі такі, що тебе в підвалі зітруть, а потім ще довідку випишуть, що сам винен.

— Де їх шукати?

— Усіх разом не знайдеш. Вони то по клубах, то по закритих квартирах. Але Бугай крутиться в спортзалі клубу «Арена». Уночі залізо тягає. Здоровенний, як шафа. А якщо хочеш знати більше, знайди Оксану біля готелю поруч із виставковим центром. Вони її місяць тому катали. Живою повернулася, але після них жива — це не означає ціла.

Назар прибрав ніж. Водій сповз із капота, хапаючись за горло, ніби лезо все ще було там.

Оксана ховалася в тіні службового входу іншого готелю. Їй було вісімнадцять або трохи більше, але очі в неї були очима старої жінки, яка надто рано все зрозуміла. Дешева косметика лежала плямами, не приховуючи синців біля вилиці. Вона курила тремтячими пальцями й дивилася на кожного перехожого так, ніби чекала удару.

Коли Назар спитав про білу машину, дівчина втиснулася спиною в цегляну стіну й закрила голову руками.

— Не треба… Вони повернулися?

— Я не з ними, — сказав він і присів навпочіпки, щоб не нависати над нею. — Вони вбили мою сестру.

Оксана повільно розтулила пальці. У її погляді була не жалість — упізнавання.

— Твою сестру? Молоденьку? Чисту?

Назар дістав із кишені шоколадку з дорожнього пайка. Він віз її Марті, про всяк випадок, щоб сестра сміялася з його солдатської турботливості. Тепер шоколад ліг у долоню Оксани. Дівчина дивилася на нього так, ніби їй простягнули не солодощі, а доказ того, що світ іще не весь згнив.

— Вони люблять таких, — прошепотіла вона. — Неляканих. З очима, в яких ще є надія. Я була в них іграшкою. Бугай… Його звати Данило Харченко. Він працює охоронцем в «Арені», хоча робота йому не потрібна. Він приходить туди, щоб милуватися собою. Йому подобається, коли люди бояться. Він ламав мені пальці, бо я відмовилася повзати перед ним.

Вона витягнула руку. Два пальці були кривими, зрощеними неправильно. Назар подивився на них, і його обличчя не змінилося, але повітря навколо ніби стало холоднішим.

— Йому не потрібне навіть бажання, — сказала Оксана. — Йому потрібна влада. Він казав, що ми пил. Що нас можна струсити з чобота. А той, в окулярах… Мирон Бойко. Він сидів поруч і щось записував. Не сміявся, не пив. Просто дивився. Ніби дослід ставив.

— А Казначей?

— Марко Савчук. У його батька все схоплено у великій фінансовій установі. Гроші, ресторани, охорона. Він думає, що будь-кого можна купити. А якщо не купив — зламати. Режисера звуть Святослав Вороненко. Тягає камеру, знімає все як кіно. Сам майже не чіпає, зате потім передивляється.

Вона говорила дедалі швидше, ніби боялася, що сміливість скінчиться раніше за слова.

— Не йди до них, — раптом сказала Оксана. — Вони не прості. Вони страшні не тому, що сильні, а тому, що ніхто їм ніколи не казав «не можна».

Назар вийняв із внутрішньої кишені всі гроші, які привіз із війни, і вклав їй у долоню.

— Їдь. Просто зараз. У будь-який район, до будь-яких родичів, у будь-яке місто. Головне — зникни з їхньої дороги.

— А ти?

Він подивився туди, де за дахами світилися вивіски нічного міста.

— А я піду туди, де вони звикли почуватися господарями.

Тепер у нього було перше ім’я: Данило Харченко, Бугай. М’язи зграї. Той, хто тримав, ламав, тиснув, насолоджувався фізичною владою. На службі Назара вчили: перш ніж знищити укріплення, треба зняти його зовнішню охорону. Бугай був саме такою охороною — грубою силою, за якою інші ховали боягузтво.

До світанку лишалося кілька годин. Ніч стала густою, мов олива. Назар підняв комір куртки й пішов до клубу «Арена». Перша кров уже чекала свого часу…