Сотні дітей їхали в одному ешелоні, але після зміни маршруту потяг зник

Виховательки перезирнулися. Дехто все ж спробував заперечити.

— Дітям і так важко. Як вони витримають ще тиждень у вагонах? Продукти вже добігають кінця, ліки теж закінчуються.

— Нам наказано їхати, — відповіла Галина Петрівна. — Наказ виконують, а не обговорюють.

Після цієї розмови виховательки замкнулися в собі, говорили мало. Їхнє напруження передавалося дітям: ті відчували, що дорослі стривожені, і самі дедалі більше непокоїлися.

О 18:00 1 вересня ешелон вирушив із Лісової на північ, у бік Байкало-Амурської магістралі, що будувалася. Колії в цих малозаселених місцях прокладали в’язні ГУЛАГу. Повноцінних станцій тут іще не було; будівельні склади обслуговували тимчасові напівстанки. Дубровському доводилося вести обережно й повільно: свіжі, необкатані рейки подекуди просідали під поїздом. Козак вдивлявся з паровоза в темряву. Його тривожило, що вони заглиблюються в ліс, де на сотні кілометрів навколо немає житла.

До 23:00 позаду залишився останній населений напівстанок — Річкова. Далі по обидва боки дороги стояв непрохідний ліс. Навіть улітку тут за кілька годин можна було заблукати й загинути, а на початку вересня нічна температура вже опускалася до 5–7 градусів.

Вагони обігрівали буржуйками. Під рівний стукіт коліс діти намагалися заснути, щільніше загортаючись у ковдри. По кутках сиділи виховательки й перемовлялися пошепки.

— Куди ж нас везуть? З чого це знадобилося змінювати дорогу в останню мить? Чому військовим так потрібно, щоб ми їхали саме в цю глушину?

В архівних документах, знайдених Оксаною Савчук 50 років по тому, зникнення ешелону № 2714 було віднесено до 0:47 2 вересня 1948 року. Останній сигнал диспетчер Річкової прийняв рівно о 00:45. У журналі чергового, старшого лейтенанта залізничних військ Дениса Яковича Лісовського, зберігся запис:

«Ешелон 2714 пройшов на північ у напрямку напівстанка Сосна. Швидкість 30 км/год. Усе штатно».

Через дві години від поїзда чекали зв’язку із Сосною, але виклику не надійшло. Диспетчер повідомив, що в призначений час склад не прибув. Почалися пошуки.

Уранці 2 вересня на дрезині вирушили 12 осіб: військові залізничники, працівники МДБ і місцеві провідники, колишні в’язні, які знали ліс. Їм належало перевірити ділянку між Річковою та Сосною. Вони пройшли всі 80 км і ніде не виявили слідів аварії. Рейки залишалися цілими, шпали лежали на своїх місцях — паровоз наче розчинився в повітрі разом з усім складом і людьми на борту.

Пошуковці відходили від колії на кілька кілометрів, прочісували ліс праворуч і ліворуч, шукали уламки, сліди, будь-яку зачіпку. У відповідь — тиша, шум вітру в соснах і каркання воронів. Ніщо не вказувало на те, що тут пройшов або зазнав аварії ешелон.

За спогадами сучасників, серед учасників пошуків поповзли неймовірні чутки. Одні вважали, що поїзд захопили озброєні банди з-поміж колишніх пособників окупантів, які після війни переховувалися в лісах. Інші перешіптувалися про зони, де безслідно зникають люди й техніка. Була й більш приземлена версія: Дубровський міг звернути на покинуту гілку й застрягти десь у глушині.

До середини вересня шукати припинили. Офіційно оголосили про аварію у важкодоступному районі та загибель усіх пасажирів. Родинам дорослих, які супроводжували дітей, надіслали похоронки. Сповіщати про дітей майже не було кого: більшість із них були круглими сиротами, і повідомлень про їхню долю не розсилали.

Закриту справу засекретили й прибрали до архіву. Офіційну версію виклали так: «На ділянці будівництва БАМу сталася технічна аварія; жертв поховали на місці події. Точне місце встановити неможливо через важкодоступність району». До розслідування більше не поверталися. Правда залишалася невідомою всі 50 років, поки папери лежали в архіві.

Щоб розібратися в подіях ночі з 1 на 2 вересня 1948 року, Оксані знадобилися два місяці копіткої роботи. Самих лише протоколів пошукових операцій виявилося недостатньо. Вона вивчала особові справи супровідників, листування МДБ, доповідні військових залізничників, щоденники учасників поїздки. З цих розрізнених свідчень поступово складалася послідовність подій.

Вирішальною виявилася доповідна від 15 вересня 1948 року. Її склав полковник МДБ Борис Євгенович Ткач; Оксана знайшла документ в окремій теці, підшитій до основної справи. Саме цей полковник заходив до Галини Петрівни на тій технічній стоянці після столиці й передавав нові вказівки.

У доповідній ішлося: «На виконання особливого розпорядження товариша Берії від 17 серпня 1948 року ешелон № 2714 з вихованцями міських дитячих будинків перенаправлено на ділянку будівництва об’єкта № 503».

Під номером 503 ховався один із найтаємніших таборів ГУЛАГу. Він розташовувався у верхів’ях Сосни, за 300 км від великого озера. Ув’язнені будували там військовий об’єкт, про призначення якого не повідомляли навіть самим будівельникам…