Сюрприз, який чекав на тещу, що приїхала з перевіркою

Діма заїжджав до мене три-чотири рази на тиждень. Він міняв лампочки, переносив важкі сумки з продуктами, лагодив кран, що протікав. А я у відповідь завжди збирала йому з собою багато їжі.

«Дімо, візьми. Це домашні котлети, Світлана їх теж любить».

«Дякую. Їжа, яку ви готуєте, Ірино Сергіївно, найсмачніша».

Так ми й підтримували стосунки, наче рідні мати й син. Здорові, теплі, безпроблемні сімейні стосунки. До певного моменту.

То був суботній день. Діма прийшов полагодити кухонну полицю.

«Ірино Сергіївно, шурупи на цій полиці зовсім розхиталися. Я зараз їх підтягну».

Діма взяв ящик з інструментами й пройшов на кухню. Я дивилася телевізор у вітальні.

Тут я помітила, що на дивані лежить телефон Діми. Мабуть, він виклав його заздалегідь, щоб не заважав роботі. У цей момент телефон кілька разів поспіль просигналив про нові повідомлення — дзінь-дзінь, дзінь-дзінь.

Не один раз, а три чи чотири. Я взяла телефон, щоб віднести йому. Просто хотіла віднести. Чесно.

Але в цю мить екран яскраво засвітився від нового пуш-сповіщення. Телефон був заблокований, але текст повідомлень зрадливо висвітився просто поверх заставки.

Відправник — «Дружина». Моя Світлана.

Я завмерла. Слова на екрані самі кинулися в очі.

«Любий, пробач. Я вчора надто різко тобі відмовила».

У мене тьохнуло серце. Це було те, чого я не мала бачити. Але мої очі вже читали наступне речення.

«Ти надто великий. Розмір так лякає, а якщо в тебе ще й витривалість така, я просто не витримую. Наступного разу, будь ласка, будь трохи повільнішим».

У мене затремтіли руки. Обличчя спалахнуло. Повідомлення, яке моя донька надіслала своєму чоловікові. Їхня інтимна проблема.

Я поспішно погасила екран і пішла на кухню.

«Дімо, тобі там повідомлення приходять. Перевір».

Я щосили намагалася, щоб голос не тремтів.

Діма обернувся, витираючи руки.

«А, дякую».

Він узяв телефон, і щойно подивився на екран, його обличчя скам’яніло. Потім він подивився на мене. Наші погляди зустрілися…