Те, що здавалося звичайною турботою діда про онуку, в одну мить постало зовсім інакше

Наступної ночі я вирішила дивитися в реальному часі. Сіла в темряві, сховавши телефон під ковдрою, щоб світло екрана не розбудило Богдана. За вікном знову стукав дощ, і від цього весь дім здавався ще глухішим. На екрані Степан повернувся до Соломії, обережно торкнувся її щоки, нахилився ближче і щось прошепотів. Слів не розібрати, але вираз обличчя я бачила ясно. На його губах з’явилася слабка, дивна усмішка.

Я притиснула долоню до рота, щоб не скрикнути. Серце билося уривчасто, ніби намагалося вирватися з грудей. Усередині все кричало: досить, більше чекати не можна. Але як? Вийти зараз і підняти на ноги весь дім? Схопити доньку й тікати босоніж у ніч? Розум і материнський страх розривали мене в різні боки.

Близько третьої години Степан підвівся. Двері його кімнати тихо рипнули, на камері стало видно, як він виходить у коридор. Я почула справжні кроки майже одночасно із зображенням на екрані. Він попрямував на кухню. У цю мить я зрозуміла: ось шанс. Я схопилася, майже не відчуваючи ніг, пробігла коридором, відчинила двері його кімнати й підхопила Соломію на руки. Вона спала міцно, важко, жодного разу не прокинулася, тільки ледь ворухнула пальцями.

Я віднесла її до себе й зачинила двері. Сіла на ліжко, притиснула доньку до грудей і вперше за багато днів розридалася беззвучно, щоб нікого не розбудити. Сльози котилися на її волосся, а я шепотіла, що більше не віддам її туди. Не знала, як витримаю скандали, як поясню Богданові, як стану проти родини, але одне рішення вже визріло остаточно: Соломія більше не спатиме поруч зі Степаном.

Ранок почався з напруги. За сніданком донька сиділа в мене на колінах, сонна, але спокійна, їла хліб і щебетала про свою іграшку. Я помітила погляд Степана. Він дивився не прямо, а ніби збоку, але обличчя його на мить потемніло. Рука, що тримала ложку, здригнулася. Надія, звісно, вловила зміну миттєво. Мені здавалося, що на столі лежить не скатертина, а тонкий лід: одне необережне слово — і всі проваляться в крижану воду звинувачень, образ і крику.

— Оксано, навіщо ти вночі забрала дитину? — спитала вона надто рівним голосом. — Вона ж спокійно спала в діда. Ти сама влаштувала переполох, а потім дивуєшся, що дівчинка нервова. Знаєш же: відірвеш її від нього — плакатиме до ранку. Хто в такому домі витримає?

Я стиснула губи, намагаючись не виказати, як мене трусить.

— Останнім часом Соломія здригається уві сні, — відповіла я обережно. — Я хочу, щоб вона була зі мною. Так мені легше за нею наглядати.

Надія всміхнулася краєчком губ.

— Наглядати? Степан ростив її майже від пелюшок. Ти що ж, думаєш, він рідній онуці зла побажає? Обережніше, Оксано. Такі думки родину роз’їдають.

Я опустила очі, але всередині все кипіло. Її слова звучали не як турбота, а як попередження. Я нічого не відповіла. Лише міцніше обійняла доньку й повторила про себе: тепер Соломія буде поруч зі мною. Навіть якщо за це доведеться платити кожним днем…