Ті, хто колись заздрив її успіхам у школі, через роки вирішили посміятися — і помилилис

У темряві хтось ахнув, хтось нервово засміявся, посипалися короткі репліки. Марина намацала телефон і натиснула службовий виклик. Через збій звук пішов не в маленький динамік, а просто через систему зв’язку в залі.

— Леоніде Васильовичу, що відбувається?

За столом не одразу зрозуміли, чий це голос. Він лунав із динаміків рівно, холодно, майже металево — і належав Марині.

— Марино Олегівно, схоже, знову технічна проблема. Можливо, відключення не в нас, а по лінії.

— Я просила прибрати ризик із проводкою остаточно.

— Ми перевіряли, все було гаразд…

— Отже, перевіряли погано. Уявіть повну залу, банкет, літніх гостей, дітей. Один збій — і відповідатимемо ми. Що конкретно зроблено?

— Зараз підніму акти, але…

— Спершу запускайте резервне живлення. За десять хвилин чекаю у себе. Без пояснень на ходу.

Світло спалахнуло різко, змусивши кількох гостей примружитися. Шум урвався. Усі дивилися на Марину, а вона спокійно поклала телефон поруч із тарілкою й узяла виделку, ніби нічого незвичного не сталося.

— Марин, — першим вичавив Павло, вже без колишньої розв’язності, — це щойно ти говорила? Ти?

— Я.

— А ти тут хто? Керуюча?

— Ні. Власниця. Ресторан мій.

Павло роззявив рота, але жарт не знайшовся. Його впевнена посмішка сповзла з обличчя.

— Зачекай, — Лідія обережно поставила келих. Її голос раптом став майже лагідним. — Це ж найвідоміше місце в місті. Усі кажуть, господиня — Марина Морозюк, дуже закрита жінка.

— Тепер бачите її перед собою. Морозюк — прізвище по чоловікові. А ресторан названо моїм ім’ям.

— І чоловік твій… той самий?

— Той самий.

— А кондитерське виробництво «Марина» теж ваше?

— Наше. І живемо ми в тому закритому селищі, яке ви згадували. Там, куди, здається, пускають не кожного…