У день весілля мільярдер зізнався нареченій, що цей шлюб був частиною його давнього плану

— Ні. Я пояснюю. Люди, які зламані всередині, часто ламають інших не тому, що в них немає нічого людяного, а тому, що вони не вміють інакше поводитися з власним болем. Це не виправдання. Просто правда.

Він повернувся до столу. Сів уже інакше — не так нерухомо, не так закрито. Між ними все ще залишалася відстань, але вона перестала бути стіною.

— Ти говориш про нього так, ніби вивчала його роками.

— Так і було, — відповіла Еліна. — Усе життя. Це було необхідно, щоб вижити.

Цього разу мовчання не тиснуло. Воно стало іншим — обережним, живим, майже людяним. Як простір між двома людьми, які ще не довіряють одне одному, але вже починають чути.

— Чому ти не пішла? — раптом запитав Арман. — Після того, що я сказав перед церемонією.

— А що я мала зробити? — Еліна ледь підвела брову. — Заплакати? Знепритомніти? Благати великого Армана Сайра не бути жорстоким?

У його очах майнуло щось ледь помітне. Не усмішка, але її тінь.

— Я мав на увазі — вимагати розірвання шлюбу.

— І подарувати тобі перемогу? — вона знизала плечима, хоча легкість далася їй непросто. — Ти хотів зламати мене. Якби я втекла, ти вирішив би, що досяг свого. А я не люблю програвати людям, які ще навіть не зрозуміли, з ким мають справу.

Арман дивився на неї довше, ніж було потрібно. Коли він заговорив, у голосі з’явилося щось нове. Не м’якість — до неї було ще далеко. Радше повага, яку він сам не хотів визнавати.

— Ти мене не боїшся.

— Боюся, — чесно сказала Еліна. — Але страх — не привід мовчати. Іноді він просто показує, що те, що відбувається, важливе.

Він трохи схилив голову.

— Ти зовсім не схожа на нього.

— Знаю. Я все життя намагалася.

І тоді кутик його губ здригнувся. Дуже коротко. Майже непомітно. Але це була справжня усмішка — перша за весь час.

Вони вечеряли в тиші. Але тепер тиша вже не здавалася покаранням. Вона лежала між ними спокійно, як пауза після важкої розмови, коли слова сказані, але обоє ще не знають, що робити з їхніми наслідками.

Коли вечеря закінчилася, Арман підвівся першим. Він дійшов до дверей, зупинився і, як того першого вечора, затримав руку на ручці. Тільки тепер озирнувся…