У залі суду мене вже вважали переможеною, аж поки не дійшла черга до моїх документів

Цей день настав одразу після повноліття молодшого сина Матвія.

Напередодні вони всією родиною святкували його вступ. За столом зібралися всі. Навіть старший син Денис приїхав із дружиною. Сиділи довго: говорили про навчання, будували плани, згадували дитячі витівки.

Андрій був незвично жвавий. Сміявся голосніше, ніж зазвичай, піднімав тости за майбутнє сина, обіймав Матвія за плечі й казав, що тепер починається справжнє доросле життя.

Марина дивилася на нього й відчувала: він надто старається здаватися щасливим.

Наступного ранку, коли діти роз’їхалися й квартира спорожніла, Андрій сів навпроти неї за кухонний стіл.

Марина повільно розмішувала цукор у каві.

— Я подав на розлучення, — сказав він.

Вона не підвела очей. Ложечка рівно дзенькала об чашку.

— Я зустрів жінку, з якою хочу жити. Ти отримаєш те, що належить. Без істерик, Марино.

Він говорив сухо, майже буденно, ніби обговорював заміну старих меблів.

Потім підвівся, надів піджак, узяв портфель.

— Дітям поки що не кажи. Я сам поясню.

Двері зачинилися.

Марина залишилася сама перед вистиглою кавою. Двадцять років шлюбу вмістилися в одну фразу, кинуту між сніданком і виходом з дому. Вона сиділа нерухомо й слухала, як цокає годинник.

І лише тоді зрозуміла: він сам дав їй той самий привід.

Увесь день діти намагалися додзвонитися до батька, але Андрій не відповідав. Аліна плакала в слухавку.

— Мамо, що відбувається? Тато не бере слухавку, голосове повідомлення в нього якесь дивне.

Марина заспокоювала її. Казала, що все з’ясується, що треба трохи зачекати. Хоча всередині вже знала: чекати більше не доведеться.

За тиждень вона побачила Андрія в торговельному центрі. Він ішов під руку з жінкою років тридцяти в дорогій шубі. Це була Вероніка, колега, про яку він іноді згадував удома ніби між іншим…