У заваленій шахті з рації долинали лише перешкоди. Деталь за кам’яним завалом, що позбавила досвідченого рятувальника дару мови

Олександр Поліщук ненавидів тишу. У цій сірій, понівеченій безкінечними вирвами промзоні тиша ніколи не віщувала спокою. Вона була схожа на натягнуту до межі струну, яка ось-ось лусне, хльоснувши по обличчю. Він сидів навпочіпки в кутку напівзруйнованого цеху, притискаючись спиною до холодної, шорсткої бетонної стіни. Повітря тут було густе, просякнуте їдким запахом цегляного пилу, згорілого пластику й сирої, перевернутої вибухами землі. Небо над зяючими дірами в даху висіло низько, важке й безбарвне, мов старий свинець.

Поліщук повільно видихнув, спостерігаючи, як хмаринка пари розчиняється в крижаному повітрі. Він потер закоцюблі руки в тактичних рукавичках, намагаючись зігріти задубілі пальці. Десь праворуч, за рештками обваленої несної стіни, мав бути Іван Тарасюк, його напарник. Олександр не бачив його вже близько години — відтоді, як вони зайняли цей сектор спостереження, отримавши наказ закріпитися й чекати подальших розпоряджень від командира групи, Максима Ткаченка. Звична рутина, що виснажувала нерви куди сильніше, ніж відкритий бій.

Спершу змінився тиск. Це було ледь вловиме фізичне відчуття, ніби хтось велетенський різко викачав повітря з напівзруйнованого цеху. Вуха заклало. Олександр інстинктивно втягнув голову в плечі, широко роззявивши рота, як того вимагав протокол. За секунду прийшов звук — низький, вібруючий гул, що переходив у пронизливий свист.

Вони почали накривати квадрат.

Перший снаряд ліг метрів за сто від їхньої позиції. Земля здригнулася з такою силою, що в Олександра ляснули зуби. Ударна хвиля жбурнула в обличчя жменю дрібного гравію й цементної крихти. Балістичні окуляри врятували очі, але інстинктивний страх холодною змією ковзнув уздовж хребта. Потім пролунав другий вибух. Третій. Четвертий. Артилерійський вал невблаганно зсувався в їхній бік, перемелюючи бетон, арматуру й рештки обладнання на дрібний пил. Звук перетворився на суцільний, оглушливий рев, у якому вже неможливо було розрізнити окремі розриви. Це була стіна чистого кінетичного жаху.

Олександр кинувся на підлогу, втискаючись у рятівне заглиблення між двома вцілілими фундаментними блоками. Він спробував намацати тангенту рації, щоб вийти на зв’язок із Тарасюком, але в цю мить світ навколо перестав існувати.

Пряме влучання в перекриття над його головою.

Спалах сліпучого, нестерпно яскравого світла випалив сітківку. За ним прийшов удар чудовиської сили, ніби по тілу з розмаху вгатили велетенською кувалдою. Поліщука підкинуло в повітря й жбурнуло вбік. Час утратив свій звичний хід, розтягнувшись у в’язке, уповільнене желе. Він бачив, як у повітрі повільно, ніби в невагомості, перекидаються шматки розколотого бетону й покрученої арматури. А потім на нього обрушилася темрява…