Удова прийшла на могилу невірного чоловіка, щоб висловити всю свою образу. Несподівана зустріч біля пам’ятника, що змінила все

Наступного дня вбитий горем батько поїхав, залишивши невістку в дзвінкій порожнечі. Навколо метушилися родичі, висловлюючи співчуття, але Марина оплакувала втрату зовсім іншого чоловіка. За пів місяця тест на вагітність показав омріяні смужки. Це була дитина Віктора Львовича, але ця таємниця назавжди залишилася лише її таємницею.

Свекруха була на сьомому небі від щастя, певна, що в невістці росте часточка її загиблого хлопчика. Розвіювати ілюзії вбитої горем жінки Марина не стала. На світ з’явився хлопчик, якого на догоду бабусі назвали Єгором. За кілька років Марина вдало вийшла заміж, але справжні миті щастя так і залишилися в минулому.

Іпотечну квартиру давно продали, життя текло своєю чергою. І раптом їй знову наснилося те саме ромашкове поле. Рівно через п’ятнадцять років після тієї фатальної зустрічі. Почуття нахлинули з тією самою первозданною силою, ніби все сталося лише вчора.

«З’їжджу-но я на могилу до Єгора», — кинула вона за сніданком. П’ятнадцятирічний син ув’язався слідом, бажаючи скласти матері компанію. Марині ж просто хотілося виплеснути залишки старої образи, дорікнувши першому чоловікові за його зраду. Дорогою злість розвіялася — ворушити минуле було безглуздо й нерозумно.

«Мамо, дивися, там біля пам’ятника хтось стоїть!» — крикнув син. Серце жінки забилося в шаленому ритмі. Біля огорожі стояв він. Постарілий, із глибокими зморшками, але все той самий єдиний коханий чоловік.

«Здрастуй, Мариночко», — тепло всміхнувся колишній свекор. Юний Єгор чемно привітався з дідом і тактовно пішов гуляти алеями. Вони присіли на лавку під пильним поглядом покійного чоловіка з фотографії. «Як живеш? Як справи?» — спитав він.

«Усе добре. А ви як тримаєтеся?» — «Потроху. Старію от, нещодавно овдовів…». Вона щиро висловила співчуття й знову відчула його зморшкувату долоню на своїй руці, точнісінько як п’ятнадцять років тому.

Набравшись сміливості, Марина поставила головне запитання: «Може, мені приїхати до вас, допомогти по господарству?». Карі очі Віктора Львовича блиснули, і серце зрадливо тенькнуло. «А ти хочеш?» — тихо спитав він. «Дуже хочу, та й син жодного разу не був у дідуся в гостях».

Віктор Львович тепло усміхнувся у відповідь. А Марина подумки твердо вирішила, що в цю довгоочікувану поїздку вона вирушить зовсім сама, адже їм треба буде про багато що поговорити, і не тільки про це.