Життя без прикрас— Тоді бодай знатимуть правду. Еліна вірила, що світло повертається, якщо людина не ховається від нього.
За стінами заводу протяжно загудів потяг. Роман повільно підвівся.
— Я прийду, — сказав він. — Тільки допоможи мені не злякатися.
— Допоможу.
Минув тиждень. Сніг почав танути, з дахів капала вода, у саду темніла волога земля. Стефан переоблаштував частину будинку під дитячу кімнату. Міра розвішувала на стінах малюнки. Лея годувала бездомних кошенят біля ґанку. Уранці на кухні пахло хлібом, а іноді — ваніллю, якщо дівчатка намагалися повторити рецепти Еліни.
Дім змінювався не відразу, але щодня в ньому з’являлося щось живе: сміх за дверима, кроки на сходах, забутий на стільці олівець, тихі ноти старого піаніно, до якого Міра підходила вечорами й на слух добирала мелодії.
Одного разу, коли в каміні вже потріскували поліна, Стефан привів Романа.
Дівчатка стояли біля сходів. Лея трималася за поруччя, Міра трохи виступила вперед. Роман зняв шапку і зім’яв її в руках. На ньому була проста вицвіла сорочка, руки загрубіли від роботи, а в очах стояв не страх — сором.
— Це… — почав Стефан.
— Я знаю, — перебила Міра. — Він приходив до центру, коли лагодили дах.
Роман кивнув.
— Тоді я не зміг сказати, хто я. Не мав права. Я надто багато втратив із власної вини.
Лея зблідла.
— Ти справді наш тато?
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поки що коментарів немає — будьте першими.