Знахарка зірвала весілля словами: «Ти знаєш, чия це дитина…»

Музики саме заграли стару пісню, коли на подвір’я Коваленків увійшла Євдокія Петрівна. Спершу її помітили діти. Вони гасали між столами під довгим брезентовим навісом, тягали зі скатертини виноград і раптом усі разом притихли та притиснулися до материних ніг.

Потім її побачили жінки біля літньої кухні, які розкладали по тарелях голубці. Одна перехрестилася, друга штовхнула сусідку ліктем. А тоді змовкла гармонь, і в тиші, що настала, стало чути, як над плавнями кричать чайки-сивуни і як десь далеко на рисових чеках гуде трактор.

Євдокія Петрівна йшла подвір’ям повільно, спираючись на палицю з вибіленої сонцем акації. Невисока, пряма, у темно-синій сукні нижче колін і в білій хустці, зав’язаній під підборіддям. На плечі в неї висіла полотняна торба, з якої стирчали сухі мітелки якоїсь трави.

Обличчя було смагляве, усе в дрібних зморшках, як земля в посуху, а очі світлі, майже прозорі, і дивилися вони тільки в один бік — на нареченого. У селищі її знали всі, і всі трохи побоювалися. Жила вона на самому краї, біля протоки, у хаті під очеретяною стріхою, таких тепер лишилося хіба що на листівках.

До неї ходили замовляти грижу в немовлят, виливати переляк на віск, знімати пристріт із корів і з наречених. Ходили потай, городами, щоб сусіди не бачили. А на людях віталися з нею стримано й відводили очі.

На весілля її не кликали. Ніколи. Олеся сиділа на чолі столу поруч із Максимом, у білій сукні, яку вони з мамою перешивали три вечори поспіль, щоб вона лягла поверх живота.

П’ятий місяць. Під атласом уже було видно, і Олеся весь день тримала на колінах букет, ніби прикриваючись. Вранці вони розписалися в службі реєстрації в районі, вдень повернулися до селища, і ось уже четверту годину гуляли на подвір’ї Максимової матері, під навісом, обвитим виноградом, серед столів, складених літерою «П».

Олеся побачила, як здригнулася Галина. Свекруха сиділа праворуч від Максима, у бордовій сукні із золотою брошкою, і при вигляді Євдокії Петрівни її обличчя стало кам’яним.

— Хто її кликав? — прошипіла Галина. — Олеже, хто її пустив?

Дядько Максима, Олег, уже підводився з-за столу, відсуваючи стілець. Високий, огрядний, із червоною від вина й сонця шиєю. Але Євдокія Петрівна встигла раніше.

Вона підійшла до столу молодих, зупинилася просто навпроти Максима, поклала суху долоню на край скатертини й сказала неголосно, але в такій тиші її почув увесь двір:

— Максимку, ти знаєш, чия це дитина?

І подивилася йому просто в очі. Олеся відчула, як у неї холонуть руки. Максим зблід і повільно повернувся до неї. Не до Євдокії Петрівни — до неї. А тоді відразу стало дуже гучно.

— От! — гаркнув Олег на весь двір. — От вам! Навіть знахарка знає! А я казав, Галино, казав тобі, що дитина не нашої крові.

Хтось ахнув, хтось упустив виделку. За дальнім столом, де сиділи Максимові товариші з господарства, засвистіли. Двоюрідна сестра Максима, Наталя, затулила рота долонею, і очі в неї стали круглі й щасливі, як у людини, яка першою дізналася найстрашнішу новину.

— Що ви верзете? — прошепотіла Олеся. Голос не слухався. — Що ви верзете? Це неправда!

— Я не те сказала. — Євдокія Петрівна підвищила голос і підняла руку. — Максиме, послухай мене, я не про неї.

Але Олег уже обійшов стіл і взяв її під лікоть. Міцно, по-господарськи.

— Усе, бабусю, наговорилася, ходімо, проведу.

— Руки прибери, — сказала вона йому тихо. — Ти знаєш, навіщо я прийшла. Ти ж знаєш.

Олег усміхнувся, але очі в нього не усміхалися.

— Іди, іди, не ганьби людей.

І повів її до хвіртки. Євдокія Петрівна обернулася один раз, уже біля воріт, і знову подивилася на Максима так, ніби хотіла перелити в нього щось поглядом. Потім хвіртка грюкнула. Олеся повернулася до чоловіка.

— Максимку, Максиме, подивися на мене, це неправда, ти ж знаєш, що неправда.

Максим дивився на неї, і вона не впізнавала його обличчя. Він ніби не бачив її, ніби дивився крізь неї на щось дуже далеке.

— Потім, — сказав він глухо. — Олесю, потім.

Галина встала.

— Свято закінчено, — сказала вона на весь двір. — Дякуємо, що прийшли, всього доброго.

Люди почали підводитися. Незграбно, квапливо, ховаючи очі, загортаючи в серветки шматки пирога для дітей. Музики складали гармонь. Жінки біля літньої кухні збилися докупи й перешіптувалися. І Олеся чула уривки:

— Я завжди казала, з чого б це він так швидко одружився? П’ятий місяць, а весілля тільки тепер.

Олеся сиділа й тримала на колінах букет. Білі хризантеми. Мама ходила по них зранку на ринок у місто. Мама пробилася до неї крізь натовп. Сіла поруч, обійняла за плечі.

— Ходімо, доню, ходімо додому.

— Я тепер тут живу, — сказала Олеся. — Я заміжня, мамо, від сьогоднішнього ранку.

І засміялася. І сміх у неї вийшов такий страшний, що мама притиснула її голову до себе…