Він повіз хвору доньку до знахарки в тайгу

Він відійшов до вікна в кінці коридору й притулився чолом до холодного скла. Із сьомого поверху місто здавалося далеким і чужим. Унизу йшли люди, рухалися машини — там тривали звичайні справи. Тут усе звелося до того, чи встигнуть урятувати Соню.

Наталя підійшла ззаду, обійняла за плечі.

— Що будемо робити?

Віктор не відразу повернувся. Він зіставляв одне й те саме: місяці обстежень і три дні в Тамари Василівни. Він бачив доньку до поїздки, бачив після. Чи міг він вважати це випадковістю лише тому, що не знаходив пояснення?

— Знання проти того, що сам відчуваєш, — промовив він. — Розум проти батьківського відчаю.

— Що ти сказав?

Він нарешті подивився на дружину.

— Я знову відвезу її в село.

Наталя відступила.

— Вітю, не можна! Вона в критичному стані!

— А тут їй краще стає? Ми вже кілька днів сидимо за цими дверима. Доктор сам не знає, що з нею.

— Але там не лікарня. Там одна бабуся…

— У цієї бабусі Соня стала на ноги!

На його голос озирнулися медсестри. Віктор змусив себе говорити тихіше, але стримати напір уже не міг.

— Ти пам’ятаєш, як вона до машини бігла? Як сміялася? Ми її звідти забрали. І ось куди повернулися.

Наталя плакала.

— Може, допомогли відпочинок, ліс, спокій. Може, збіглося.

— Тоді нехай знову буде там. На два тижні. Як Тамара Василівна від самого початку просила.

Він узяв дружину за плечі, намагаючись домогтися від неї навіть не згоди, а розуміння: чекати за лікарняними дверима він більше не міг.

— А якщо ми не довеземо? — прошепотіла Наталя. — Якщо вона помре в машині? Будь ласка, не ризикуй нею, Вітю.

Він обійняв дружину.

— Я і тут ризикую. Коли мені говорять про переведення, про апарати, я чую, що надії майже немає. Що вони самі вже не вірять.

— Але там обладнання. Фахівці.

— Які за чотири місяці не змогли її вилікувати. Я щодня її втрачаю, Наталю. Щодня. Нехай це божевілля, але я мушу спробувати.

Слова давалися дедалі важче. Він гладив дружину по волоссю, а перед очима знову стояла Ірина.

— Я вже втратив Ірину. Я пообіцяв їй берегти Соню. Не можу просто сидіти й чекати, поки нам скажуть, що все скінчилося.

Вони довго стояли посеред коридору. Повз проходили люди, лікарня жила своїм звичним розпорядком. Тут чужі сльози нікого не зупиняли.

Нарешті Наталя підвела голову.

— Тоді я їду з вами. Що б не сталося, вас не залишу.

Віктор міцніше притис її до себе. Він зміг тільки подякувати.

Коли перед ним лягли папери про виписку під власну відповідальність, Мельник зробив останню спробу його зупинити.

— Ви розумієте, що вона може не витримати дороги? До цієї жінки треба ще доїхати.

— Розумію, — відповів Віктор, продовжуючи читати папери. — Це моя донька. І моє рішення.

— Рішення всупереч усякому здоровому глузду.

Віктор підвів очі.

— За ці місяці здоровий глузд її не врятував.

Лікар тяжко зітхнув і заговорив офіційно: треба підписати відмову від медичної допомоги. Відповідальність за наслідки Віктор бере на себе.

— Якщо щось станеться, вам із цим жити.

— Я вже з цим живу, — тихо відповів Віктор.

Підписуючи останній папір, він більше не вагався. Рука залишалася твердою, хоч від самого рішення спокійніше не стало.

Соню привезли на каталці. Вона була непритомна, з крапельницею й кисневою маскою. Медсестри перекладали її дбайливо, не дозволяючи тілу різко повернутися. Старша на прощання тихо побажала Наталі, щоб усе обійшлося.

Віктор переніс доньку в машину. Вона була лячно легкою, майже невагомою. Він укрив її ковдрою. Наталя сіла ззаду, влаштувала Соніну голову собі на коліна.

— Поїхали, — сказав він, займаючи місце за кермом.

Три години дороги розтяглися в суцільне чекання біди. Віктор намагався їхати швидко, але перед кожною глибокою ямою скидав швидкість. Неможливо було вибрати між бажанням швидше опинитися біля хати знахарки й страхом, що зайвий поштовх зашкодить доньці.

Він раз у раз дивився в дзеркало.

— Як вона там?

— Дихає. Тихенько, але дихає.

Приблизно за десять хвилин запитання повторювалося. Наталя гладила дівчинку, нахилялася до неї й шепотіла, щоб та трималася. Її сльози падали на Сонині руки, на ковдру.

— Ми з тобою, маленька. Чуєш? Ніхто тебе не залишить. Тільки тримайся. Будь ласка.

Віктор бачив у дзеркалі, як дружина цілує Соню в лоб. Для нього в цих рухах були любов і той самий страх, який відчував він сам.

— Наталю… Дякую, що ти поруч.

Вона підвела обличчя й кивнула. Говорити не змогла.

Майже всю дорогу вони мовчали. Віктор боявся, що втрачає останні години, що чинить непоправну помилку, і все одно продовжував їхати. Повернути назад означало знову опинитися там, звідки він щойно забрав доньку, так і не дізнавшись, чи могли тут їй допомогти.

Коли показалися дерев’яні хати, він відчув не полегшення, а ще більше нетерпіння. Швидше до крайньої хати, швидше винести Соню з машини.

Тамара Василівна стояла на ґанку. Вікторові здалося, що вона чекає саме на них, ніби заздалегідь знає, в якому стані він везе дитину.

Він підійшов, не намагаючись нічого докладно пояснювати.

— Допоможіть їй. Будь ласка. Вона помирає.

Бабуся подивилася на машину.

— Тепер зрозуміли. Заносьте швидше.

— Залишити на два тижні?

— На два. Тільки раніше не приїжджайте. І щоденними дзвінками не тривожте. Мені час потрібен, дівчинці — спокій.

Віктор вийняв Соню із заднього сидіння й відніс у знайому кімнату. Тіло було теплим, але вона ніяк не озвалася на його дотик. Він поклав доньку й накрив ковдрою.

Наталя сіла на край ліжка, стиснула Соніну руку.

— Ми тебе любимо. Дуже любимо, чуєш нас?

Дівчинка не відповідала. Наталя цілувала її обличчя, пальці, знову нахилялася до неї, ніби не могла закінчити прощання.

— Одужуй, моя хороша. Не можу я без тебе. Будь ласка, одужуй.

Тамара Василівна чекала біля дверей. Віктор намагався прочитати її погляд: чи певна вона, що впорається, чи розуміє, кого він залишає на цьому ліжку? Але бабуся мовчала, і залишалося тільки довіритися.

— Нам треба їхати, — сказав він дружині.

Наталя притислася до дівчинки всім тілом. Її плечі здригалися, хоч плакала вона вже майже беззвучно. Віктор м’яко відвів її від ліжка.

— Дамо Тамарі Василівні час. Заради цього й приїхали.

Дружина випросталася, витерла обличчя. Довго дивилася на Соню, ніби намагалася забрати із собою кожну її рису.

— До зустрічі, рідна. Мама тебе любить.

Віктор затримався у дверях. Бабуся вже сиділа поруч із донькою, поправляла ковдру й щось тихо їй говорила. Не обертаючись, вона нагадала:

— Два тижні. Слово дайте, що раніше не повернетеся.

Він пообіцяв і зачинив двері.

Машина рушила. Наталя й далі дивилася на хату.

— Ми правильно вчинили?

— Не знаю, — відповів Віктор. — Я іншого виходу не бачу.

Перед самим поворотом він кинув погляд у дзеркало — і на мить побачив біля хати бабусю із Сонею. Ніби донька стояла на ногах, спираючись на Тамару Василівну, а та підтримувала її за плече й вела назад до дверей.

Віктор моргнув. Не могло цього бути: він щойно сам укладав на ліжко дитину без свідомості. Йому привиділося? Він не встиг розібратися, хата вже сховалася за деревами.

— Ти щось сказав? — спитала Наталя.

— Ні. Нічого.

Він знову дивився на дорогу, а серце билося сильніше. Побачене не складалося з тим, що він знав, але відмовитися від цієї крихітної надії Віктор не міг…