Він повіз хвору доньку до знахарки в тайгу

Того ж вечора Віктор усе-таки набрав номер Тамари Василівни. Руки тремтіли, поки він чекав відповіді.

— Це Сонін батько. Як вона зараз?

— Спить. Відвару дала, відпочиває.

— Гірше не стало?

— Дихає нормально. Все спокійно. Довірся вже.

Розмова закінчилася, а Віктор іще стояв із телефоном біля вуха. Жодних подробиць, жодного пояснення тому, що майнуло в дзеркалі. Тільки кілька слів, за які можна було триматися до наступного дня.

На четвертий день він телефонував двічі — вранці й увечері. Тамара Василівна відповідала терпляче, але коротко: Соня п’є чай, їсть суп, потроху виходить надвір.

— Можна мені її почути? — попросив він нарешті.

Бабуся покликала дівчинку. За хвилину в слухавці пролунало:

— Тату?

Голос був іще слабкий, але це був Сонін голос, а не чуже повідомлення про її стан. Віктор заплющив очі, намагаючись упоратися зі сльозами, що підступили.

— Рідна моя. Як тобі там?

— Добре. Бабуся смачно готує. Сьогодні млинці були, з медом.

— Ти сама поїла?

— Ага. Три млинці з’їла.

Він пам’ятав, що зовсім недавно донька не могла сама втримати ложку. Три млинці виявилися зараз важливішими за будь-які заспокійливі слова.

— Сумую за тобою, Сонечко.

— Я теж. Але тут добре. Повітря інше. І дуже тихо.

Вони поговорили ще трохи. Коли слухавку взяла Тамара Василівна, вона попросила дати дитині час. Віктор погодився, хоча йому хотілося слухати доньку безперервно, щоб знати: з нею справді все гаразд.

З кожною наступною розмовою голос Соні ставав бадьорішим. На п’ятий день вона розповіла, що вони ходили по гриби. Знайшла цілий кошик підберезників і страшенно цим пишалася.

— Далеко ви ходили? — стривожився Віктор.

— Ні, близько. Бабуся каже, мені поки втомлюватися не можна. Тільки я вже майже не втомлююся.

На сьомий день Соня розповідала, як допомагає годувати курей. У цих розповідях усе було простим: поїла, вийшла надвір, щось зробила сама. Вікторові більше й не треба було. За кожним таким словом він чув повернення до життя, яке недавно здавалося недосяжним.

Наталя теж говорила з дівчинкою. Питала про їжу, про одяг, про те, чи не холодно. Соня щоразу запевняла, що їй добре, просила не хвилюватися і передавала батькові привіт.

Однак після цих розмов дружина ставала дедалі тихішою. Віктор помітив зміну ще в перші дні: Наталя замкнулася. Могла довго сидіти біля вікна, дивлячись перед собою.

— Про що замислилася?

— Ні про що.

Раніше вони обговорювали роботу, плани, будь-які дрібниці. Тепер мовчання займало майже весь вечір. Віктор пояснював це тривогою. Два тижні далеко від дитини — довго, він і сам рахував дні, не вмів відволіктися.

— Я розумію, що ти переживаєш, — казав він, обіймаючи дружину. — Але ж чуєш її? Їй краще.

— Чую, — відповідала Наталя.

У її обличчі залишалося щось, чого він не міг зрозуміти. Він бачив сльози, втому, але ніби не вловлював найголовнішого і від цього ще сильніше відчував своє безсилля перед її переживаннями.

Робота остаточно відійшла вбік. Віктор переносив наради, скасовував зустрічі, не відповідав партнерам. Помічник телефонував щодня, намагаючись повернути його до справ.

— Вікторе Павловичу, підрядники чекають на рішення. Контракт на мільйон. Якщо сьогодні не підписати, весь проєкт зірветься.

— Потім.

— Але ж…

— Не зараз. Я сказав — потім.

За п’ятнадцять років у бізнесі він уперше не міг змусити себе дбати про такі наслідки. Мільйон, строки, домовленості — все втрачало вагу поруч із можливістю ще раз почути бадьорий голос доньки.

Наталя якось сказала, що він змінився.

— Раніше в тебе робота була попереду всього. Тижнями на об’єктах пропадав. А тепер…

— Тепер зрозумів, що важливіше, — відповів він.

Вона довго дивилася на нього. Вікторові вчулися в її погляді біль і жаль, але він не встиг зрозуміти, з чим вони пов’язані.

Уночі Наталя плакала, думаючи, що він спить. Якось Віктор увімкнув світло й спитав, що сталося. Дружина здригнулася, квапливо витерла щоки.

— Нічого. Просто страшно.

— Через Соню?

— Так. Раптом ми помилилися? Раптом їй там погано?

— Наталю, вона сама розповідає, як живе. Ти щодня її чуєш.

— Я знаю. Знаю… Але мені страшно її втратити. Вона ж мені рідною стала. По-справжньому.

Віктор обійняв дружину.

— Не втратимо. Вона одужає. Я тепер вірю.

Наталя довго плакала в нього на грудях. Він гладив її по волоссю й думав, що все розуміє: вона любить Соню і боїться так само, як боїться він. Тому ні добрі новини, ні його впевненість не можуть одразу її заспокоїти.

Минув десятий день, потім одинадцятий. Віктор відлічував не лише дні — години. На тринадцятий зателефонувала Тамара Василівна.

— Завтра приїжджай. Краще сам.

— Що з Сонею?

— Сам побачиш. Поговорити з тобою треба.

У голосі бабусі з’явилася незвична різкість.

— Про що?

— Приїдеш — скажу.

Вона закінчила розмову. Віктор залишився з телефоном у руці, відчуваючи, як повертається страх. Що могло знадобитися обговорювати без Наталі? Чому не сказати зараз? Після стількох добрих новин він знову не знав, чого чекати…