Він повіз хвору доньку до знахарки в тайгу

Вранці він передав дружині прохання Тамари Василівни.

— Самому? — перепитала Наталя. — Чому?

— Хоче зі мною поговорити.

— Про що? Із Сонею щось сталося?

— Вона ж одужує. Ми обоє її чули. Тамара Василівна нічого не пояснила, тільки сказала приїхати.

Наталя завмерла, а потім твердо заявила:

— Я з тобою. Два тижні доньки не бачила. Я мушу її обійняти.

Сперечатися Віктор не став. Сам не уявляв, як залишить дружину вдома після всього, що вони пережили. Вони поїхали разом.

Усю дорогу Наталя дивилася у вікно. Віктор намагався заговорити, але отримував короткі відповіді, після яких розмова обривалася. Лише коли показалося село, дружина раптом узяла його за руку.

— Вітю… Що б там не було, ми впораємося? Правда?

Він подивився на неї й побачив страх.

— Звісно. Ми ж разом.

Біля хати двері відчинилися ще до того, як він устиг вийти з машини. Соня вискочила надвір, радісно кличучи тата й маму Наталю. Тепер від колишньої слабкості ніби не лишилося нічого: дівчинка сміялася, махала їм, волосся розвівалося за спиною.

Наталя кинулася до неї. Вони обійнялися, дружина цілувала Соніне обличчя й руки, все питала:

— Зовсім одужала? Зовсім, моя хороша?

— Так, мамо Наталю! Мені так добре! Я вже й не пам’ятаю, як хворіла.

Віктор вибирався з машини повільно. Два тижні тому він привіз дитину непритомною. Тепер донька підбігла, стрибнула йому на руки, а потім спустилася на землю, щоб показати, як уміє кружляти й стрибати.

— Дивись, тату! Бачиш?

Він дивився крізь сльози. Іншого слова, крім «диво», для цього в нього не знаходилося.

— Дякую вам, — сказав він Тамарі Василівні, яка стояла на ґанку. — Дякую за неї.

Бабуся кивнула, але обличчя її залишалося серйозним.

— Соню, відведи маму до курей. Покажи їй усе. А ми поки з татом поговоримо.

Дівчинка відразу взяла Наталю за руку.

— Ходімо! Вони смішні. Одна весь час на одній нозі стоїть.

Наталя питально подивилася на чоловіка. Він кивнув, і вона пішла із Сонею до курника. Тамара Василівна повернулася до хати. Віктор пішов за нею.

Усередині все було знайоме: трави, дим від печі, стіл. Бабуся сіла й указала йому на лаву навпроти.

— Сідай. Тяжка розмова в нас буде. Після неї твоє життя вже не буде колишнім…