Він приклав руку до її живота й змінився на обличчі. Ціна лікарського досвіду на затишному сімейному вечорі

Ви всі якісь дивні».

У її голосі звучали дитячі вередливі нотки. Вона була як дитина, яку змушують робити щось неприємне й незрозуміле. Санітари, бачачи ситуацію, принесли інвалідний візок.

«Давайте, люба, сідайте», — м’яко сказав один із них. «Ми вас обережно спустимо». Катя нарешті здалася.

Вона покірно сіла у візок, але продовжувала розгублено озиратися. Коли її вивозили з квартири, її погляд упав на дитячу кімнату з новим білим ліжечком. І в цьому погляді на секунду промайнуло щось схоже на панічний жах.

«Мамо, залишайся вдома, будь ласка», — сказав Женя, надягаючи куртку. «Ми подзвонимо». «Я з вами», — твердо відповів Артем.

«Я теж», — прошепотіла я. Ми спускалися сходами слідом за сестрою. Я тримала її за руку, її пальці були холодні.

«Мариш, я боюся», — прошепотіла вона. «Що відбувається?» «Усе буде добре», — повторювала я як мантру.

«Усе обов’язково буде добре». Але я сама в це не вірила. Дорога до перинатального центру здалася мені нескінченною.

Я сиділа поруч із Катею, Артем — навпроти, Женя їхав нашою машиною слідом. Катя мовчала, дивлячись у вікно на вогні міста, що миготіли повз. Вона весь час гладила свій живіт, ніби намагалася переконати себе, що там, усередині, все як і раніше.

Коли ми під’їхали до приймального покою, на нас уже чекали. Женя, очевидно, встиг подзвонити колегам. Нас зустрів сивий, дуже серйозний лікар.

«Євгене, я все зрозумів, проводьте її одразу в оглядову. Апарат УЗД готовий». Це був завідувач відділення, і його поява свідчила про те, що ситуація нештатна.

В оглядовій Катю попросили лягти на кушетку. Вона слухняно виконала всі вказівки, але її очі невідривно стежили за кожним рухом лікарів. Лікар-узист наніс на її живіт холодний гель.

«Малюк, ти ж у порядку, правда?» — прошепотіла Катя, дивлячись у стелю. «Мамочка тут». На моніторі з’явилося чорно-біле зображення.

Я нічого не розуміла в цих плямах і лініях, але бачила, як напружилися обличчя Жені й лікаря. Узист мовчки водив датчиком по животу знову й знову. Лікар вдивлявся в екран, змінюючи кути, збільшуючи зображення.

Тиша в кабінеті стала оглушливою. Минуло, мабуть, хвилин п’ять, хоча мені здалася ціла вічність. Нарешті лікар кивнув узистові.

Той вимкнув апарат. «Євгене, вийдемо на пару слів», — тихо сказав Вікторов. Вони вийшли в коридор.

Я залишилася з Катею й Артемом. «Ну що там?» — спитала Катя з надією в голосі. «Чому вони мовчать?»

«Артеме, скажи їм, хай не мовчать». Артем підійшов до неї, взяв за руку. «Тихо, люба, зараз усе дізнаємося».

За хвилину лікарі повернулися. Обличчя в Жені було… ніяке, порожнє. Ніби з нього вийняли всі емоції.

Лікар підсунув стілець до кушетки й сів поруч із Катею. «Єкатерино Андріївно…» — почав він дуже м’яко й обережно. «Лікарю, з дитиною все гаразд, так?» — перебила вона його, у її голосі звучало відчайдушне благання.

Лікар тяжко зітхнув. «Єкатерино Андріївно, мені дуже шкода». «Що шкода?» — її усмішка почала повільно сповзати з обличчя.

«Ми не змогли зафіксувати серцебиття плода». Час зупинився. Здавалося, навіть повітря в кімнаті застигло.

Катя дивилася на лікаря, намагаючись усвідомити його слова. «Немає серцебиття». «Що це означає?»

«Це означає, що ваша дитина померла», — вимовив лікар так тихо, як тільки міг. Катя повільно похитала головою. «Ні, ви помиляєтеся».

«Цього не може бути. Він… він штовхався буквально годину тому. Ми ж усі відчували».

«Артеме, Марино, скажіть йому…» «Катю», — Артем кинувся до неї, обіймаючи її за плечі. «Ні!» — її голос зірвався на крик.

«Ваш апарат зламаний. Дитина жива, вона рухається. Я ж мати, я відчуваю».

«Сестричко, послухай лікаря», — я підійшла з іншого боку. Сльози текли по моїх щоках. «І ти теж?» — вона з люттю подивилася на мене.

«Ви всі змовилися? Я краще за всіх знаю свою дитину». Лікар зробив знак медсестрі.

Вона вийшла і за кілька хвилин повернулася з товстою медичною картою. «Єкатерино Андріївно», — знову заговорив лікар, відкриваючи папку. «У цій карті є запис».

«Два тижні тому ви поступали до нашої лікарні по швидкій». Артем здивовано подивився на дружину. «Поступала? Катю, що сталося?