Жінка опинилася сама на нічній трасі, аж поки зустріч із поліцейськими не привела до несподіваного повороту

Жовтень 1994 року. Вона встигла скрикнути лише раз, а потім настала тиша, що лякала сильніше за будь-який звук.

Лісова траса тяглася між великим і невеликим містами майже на вісімсот кілометрів, ніби йшла в порожнечу й там обривалася. По обидва боки до самого асфальту підступав глухий, непроглядний ліс. Дерева росли так щільно, що навіть удень поміж стовбурами тримався сутінок, а вночі за узбіччям не лишалося нічого, крім холоду й невидимого життя, що стежило з темряви. До десятої вечора температура опустилася до восьми градусів морозу.

Лариса Мельник іще не знала, яким сильним стане мороз. Двадцятидворічна студентка педагогічного інституту добиралася автостопом із великого міста до невеликого. Тендітна, вдягнена в синю куртку, що майже не захищала від холоду, вона стояла з рюкзаком, куди склала підручники, термос із давно вистиглим чаєм і трохи готівки — усе, що лишилося до стипендії.

Тієї ночі вона взагалі не збиралася вирушати в дорогу. Автобус скасували, на потяг грошей не вистачало, а подруга, в якої можна було б переночувати, вперто не відповідала. О пів на восьму Лариса вийшла на узбіччя й підняла руку. Три машини промчали повз. Зупинилася четверта — старий службовий позашляховик брудно-зеленого кольору. На борту лущився напис «Патрульна служба», у сигнального ліхтаря не було захисного скла. Побачивши машину, Лариса з полегшенням видихнула. Як виявилося, марно.

У салоні було троє. За кермом сидів сорокарічний Вадим Кравець — широкоплечий, червоношиїй, небагатослівний. Формально він числився в патрульній службі, мав посвідчення й форму, але давно діяв так, ніби сам вирішував, що йому дозволено.

Поруч улаштувався тридцятип’ятирічний Артем Бондаренко, сухорлявий, жилавий чоловік із рідкими вусами й вічно примруженими очима. Здавалося, він безперервно щось прораховував. Саме цим він і займався — завжди.

На задньому сидінні був Молот. Це прізвисько замінило йому прізвище, якого не пам’ятав уже ніхто, здається, навіть він сам. У двадцять вісім років він виглядав важким, рухався неквапно, зате реагував миттєво. Від нього не вимагалося думати. Він був виконавцем і тільки виконавцем.

Трійця поверталася з іншого невеликого міста, де не змогла знайти того, по кого їздила. Усі були роздратовані, а пляшка в бардачку вже спорожніла на третину. Помітивши дівчину, що голосувала, Кравець не загальмував одразу. Позашляховик проїхав іще метрів двісті, лише після цього скинув швидкість. Бондаренко запитально повернув голову.

— Візьмемо? — спитав Вадим.

— Візьмемо, — озвався Артем.

Молот мовчки посунувся до дверцят.

Лариса залізла всередину, подякувала чоловікам, привіталася й назвала місто, до якого їй треба було доїхати.

— Нам по дорозі, — сказав Бондаренко. — Сідай.

Машина рушила. За двадцять хвилин дівчина помітила, що напрямок обрано неправильно. Ще за десять хвилин це перестало мати значення: позашляховик уже з’їхав із траси на вузьку, розбиту ґрунтівку, що вела поміж деревами. На дорозі не було слідів інших машин.

— Куди ви звернули? — спитала Лариса.

Відповіді не було.

— Я питаю, куди ми їдемо?

Кравець увімкнув світло в салоні й подивився на пасажирку через дзеркало.

— Тобі треба вийти, повітрям подихати, — промовив він. — Тут свіже.

— Я не хочу виходити.

— А тебе ніхто не питає, — спокійно сказав Бондаренко.

Крик вирвався в неї сам, але обірвався майже відразу. Ліс проковтнув цей звук, навіть не ворухнувшись, а мороз і далі дужчав.

За кількасот метрів на північ, на старій лісовій дорозі, непомітній із траси, стояв інший старий позашляховик без номерів. Людина всередині не спала. Вона лежала нерухомо й дослухалася до ночі.

Його звали Остап Миронович Савченко. Народився він 1958 року, однак документи стверджували, що в серпні 1993-го він загинув у дорожній аварії в далекому регіоні. Для сторонніх існувала могила з хрестом і його повним ім’ям. Остап підготував її сам перед остаточним від’їздом. Він не помер — лише перестав бути людиною, якою його знали раніше.

Його минуле не можна було викласти кількома словами, але сухі цифри мали такий вигляд: близько п’ятнадцяти років у військовій розвідці, останні шість — у спеціальному підрозділі без назви. У підрозділу був тільки номер, який також не вимовляли вголос. Була далека війна, потім інші місця, що офіційно не існували, й операції, яких ніколи не проводили. Найкраще Савченко вмів знаходити людей. А ще — ставити крапку в розмові.

1991 року, коли звична система почала розсипатися, Остапа викликали й повідомили, що структуру ліквідовують. Йому запропонували піти у відставку або лишитися й виконувати вже інші завдання для інших людей. Савченко подивився на того, хто говорив, і відповів одним словом:

— Ні.

Йому пояснили, що такого варіанта не існує. Остап, зі свого боку, дав зрозуміти, що для нього іншого варіанта немає. За три доби він зник, а ще за два роки офіційно загинув…