Він виставив дружину за двері через таємні перекази, не підозрюючи, яка історія за ними ховалася

Карім так різко вдарив долонею по скляній стільниці, що чашка з недопитим чаєм підстрибнула й тонко дзенькнула об блюдце.

— Геть.

Марія стояла посеред кухні босоніж, у домашній сірій сукні, з рушником у руках. Рушник був вологий: вона щойно витерла ним стіл після вечері. На плиті вистигав рис з овочами, на підвіконні блимала лампочка зарядки від телефона, у коридорі тихо гудів кондиціонер. Усе було як завжди — до тієї хвилини, поки Карім не взяв її телефон, що лежав біля мийки, і не побачив сповіщення з банку.

Переказ виконано.

Спершу він не зрозумів. Потім провів пальцем по екрану, відкрив історію операцій, і обличчя його почало темніти просто на очах. Не від злості навіть — від ображеного, холодного подиву.

— Каріме, дай телефон, — тихо сказала Марія.

— Ти мені ще вказуватимеш? — він подивився на неї так, ніби бачив уперше. — Три місяці. Щомісяця. Суми різні. Ти крала в мене гроші?

У Марії затремтіли пальці. Рушник вислизнув на підлогу.

— Я не крала.

— А це що? — він тицьнув екраном їй мало не в обличчя. — Благодійний фонд, дитячий будинок, ще якийсь рахунок… Це мої гроші, Маріє. Мої. Не твої.

Вона ковтнула. У горлі стояв гарячий клубок, від якого хотілося закашлятися.

— Я брала з картки, яку ти сам мені дав.

— Для дому, — процідив він. — Для продуктів, ліків, одягу. Не для того, щоб ти вдавала із себе святу жінку за мій рахунок.

За дверима кухні майнула тінь. Домробітниця Ліда, яка приходила тричі на тиждень, завмерла в коридорі з пакетом сміття. Марія побачила її перелякані очі й одразу відвела погляд. Сором накрив її з такою силою, ніби хтось хлюпнув окропом в обличчя.

— Не кричи, будь ласка, — сказала вона. — Ліда чує.

Карім усміхнувся.

— Нехай чує. Нехай усі чують. Моя дружина потай переказує гроші бозна-кому. Може, у тебе там чоловік? Може, це не дитячий будинок, а прикриття?

Марія різко підвела голову.

— Не смій.

— Не смій?