Вона попередила молодиків не чіпати її німецьку вівчарку, але вони вирішили не дослухатися….

Ярина продовжила йти, але її хода ледь помітно змінилася. Ступні м’якше лягали на землю, центр ваги змістився, плечі розслабилися. Вона встигла оцінити відстань до кожного чоловіка, биту в руці Дениса й єдиний вільний прохід між пікапом і деревами. Грім зупинився разом із нею. Він не загарчав і не настовбурчив шерсть — лише завмер, не зводячи очей з Артема.

— Доброго ранку, — рівно промовила Ярина. — Пересуньте, будь ласка, машину. Нам треба пройти.

Артем сплюнув у траву, неквапливо оглянув жінку й перевів погляд на вівчара. На його обличчі з’явилася неприємна усмішка.

— Далі дороги немає, красуне. Розвертайся.

— Це відкрита стежка природного парку.

— Поки я тут, тільки я вирішую, кому дозволено проходити, — відповів він, відштовхнувшись від борта. Його супутники відразу випросталися. — Хочеш пройти — плати.

Ярина повільно видихнула. Їй доводилося дивитися в очі значно небезпечнішим людям, тож троє самовпевнених типів посеред лісу не лякали її, а радше втомлювали.

— Мені не потрібні неприємності. Звільніть дорогу, і ми розійдемося.

Денис хмикнув і кілька разів постукав битою по носку черевика.

— Чув, Артеме? Вона не хоче неприємностей.

— Дуже розумно, — протягнув той і зробив ще крок.

З грудей Грома долинув низький гул. Артем зупинився, оцінюючи широкі груди, міцні лапи й уважний погляд вівчара.

— Гарний пес. Сильний. За такого на підпільних боях дадуть добрі гроші. Залишай його нам, вивертай кишені — і, може, підеш звідси цілою…