Вона вимкнула телефон одразу після прохання забрати дитину, певна, що я знову все зроблю за неї

Оксана закрила обличчя руками й голосно заридала.

— Ти взагалі нормальна? — озвався старший брат чоловіка. — Тобі важко було до садочка дійти? У тебе своїх дітей немає? Ти не розумієш, як це, коли допомога потрібна.

— Допомога — це коли просять. І коли домовляються заздалегідь. А коли ставлять перед фактом, скидають ключі чужій людині й їдуть в інше місто розважатися — це називається використанням і безвідповідальністю.

— Та як ти смієш? — заверещала Галина Петрівна, схоплюючись зі стільця.

— Смію. А тепер послухайте мене всі.

Наталя обвела поглядом кімнату.

— Ви зараз захищаєте матір, яка кинула п’ятирічного сина без зв’язку й без підстраховки. Якби дорогою до садочка мене збила машина або в мене стався апендицит, хто б забрав Даню? Оксана була недоступна добу.

Родичі замовкли. Оксана перестала ридати й дивилася в підлогу.

— Служба захисту дітей зробила те, що мала зробити, — продовжила Наталя. — Її працівники пояснили Оксані, що дитина — це не іграшка, яку можна залишити на полиці. Оксано, тебе лякає, що вони перевірили холодильник? А має лякати те, що твій син міг залишитися ночувати на вулиці, якби вихователька просто зачинила двері й пішла.

— Наталю, досить! — глухо сказав Сергій.

— Ні, не досить. Ви хотіли суд? Будь ласка. Я погана. Я жорстока. Але відтепер Оксана більше ніколи не залишить Даню без нагляду, бо тепер вона знає: якщо вона не забере його вчасно, його забере держава. Ви всі маєте сказати мені спасибі за те, що я зупинила цей цирк до того, як сталася справжня трагедія.

Наталя розвернулася й вийшла в коридор. Вона спокійно взула кросівки, відчинила вхідні двері.

— Наталю! — гукнув її Сергій із кімнати.

Вона не озирнулася. Двері зачинилися…