Ворона три дні каркала біля одного люка у дворі. Коли його відкрили — усі заніміли від шоку…

На ранок другого дня про неї говорив уже весь будинок. Двори швидко дають ім’я будь-якому дивному явищу: вчора була просто ворона, сьогодні стала «та, що біля люка». Старенькі перешіптувалися про лихі прикмети, діти бігали дивитися, але близько не підходили. Ворона почала кидатися. Не била по-справжньому, а низько, сердито пікірувала, коли хтось намагався ткнути палицею по кришці або сунути в щілину камінчик. І так само носила їжу.

Мирон Данилович помітив, що тепер вона тягає вже не самі хлібні крихти. Вранці птаха прилетіла з половиною сосиски, поклала її на чавун, довго вовтузилася, намагаючись проштовхнути вниз, а потім розірвала на дрібні шматки й стала пхати по одному. Після обіду принесла брудний котячий пакетик зі сміття. Ближче до вечора — риб’ячу голову. Усе це лишалося біля щілини, потім кудись зникало або розмазувалося, а ворона знову відлітала й поверталася з новою здобиччю.

На гру це вже не скидалося. На звичайну воронячу злодійкувату примху — теж.

— Може, в неї там щур? — припустила Леся, коли застала Мирона Даниловича біля люка навпочіпки. — Великий такий. Вона його годує, щоб потім зжерти.

— Ти хоч сама себе чуєш?

— А що? Я не фахівчиня. Але горлає вона так, ніби в неї там рідня.

Він нічого не відповів. Опівдні біля люка вже стояли три бабусі, двоє школярів і місцевий листоноша Сашко, який завжди з’являвся там, де починалася хоч якась дворова історія.

— Треба відкрити, — упевнено сказав він. — Чого ми довкола ходимо?

— Відкрити-то треба, — буркнув Мирон Данилович. — Тільки це тобі не кришку з банки зняти. Потрібен гак, лом, і непогано було б службу попередити.

— А раптом там дитина? — раптом вихопилося в однієї з бабусь.

Слова впали в натовп так різко, що всі замовкли. Навіть ворона на секунду притихла. Мирон Данилович зло сплюнув убік, ніби хотів одразу відігнати чужий страх.

— Не мели дурниць.

Але після цього сам пішов до себе телефонувати в диспетчерську. Там довго не могли зрозуміти, чого від них хочуть. Перепитували адресу, уточнювали, чий колодязь, до якої мережі він належить, чи числиться на балансі. Нарешті втомлений голос повідомив, що старий колектор у них не проходить, бригада зайнята, а якщо є безпосередня загроза життю, треба звертатися до служби порятунку. За їхніми правилами загроза життю, схоже, починалася тільки тоді, коли з люка вже валить дим або хтось стирчить звідти по пояс.

— Тут ворона другу добу горлає й тягне корм у щілину, — сказав Мирон Данилович, сам розуміючи, як це звучить.

У слухавці коротко хмикнули.

— Ворона? Тоді вам, може, до ветеринарів.

Він поклав слухавку, посидів хвилину на тісній кухні, дивлячись на заляпану плиту, і раптом відчув таку важку злість, що навіть долоні стиснулися. Не на жінку в диспетчерській — на весь порядок речей, де біда не вважається бідою, доки не оформиться як належить. Доки не задимить, не потече, не закричить людським голосом…