Випробування долею: історія про те, чому іноді навіть мудрим доводиться просити про допомогу

Людмила навіть не встигла постукати, як двері неголосно й без скрипу відчинилися самі. У прорізі з’явилася жінка років шістдесяти в темному робочому фартусі. Її волосся було акуратно зібране, руки виглядали спокійними, а погляд проникав трохи глибше, ніж того вимагали пристойність.

Віра Андріївна пояснила, що просто стояла біля вікна, відповідаючи на запитання, яке ще ніхто не встиг поставити, і запросила їх увійти. Альона майже непомітно пересмикнула плечима, але Сергій, який ішов поруч, одразу це відчув. Усередині хати пахло сухою м’ятою, смолою і ще чимось — теплим і трохи терпким.

Цей аромат нагадував запах старої бібліотеки, якби в ній замість книжок цілий рік зберігали літо. Дерев’яні полиці вздовж стін були щільно заставлені темними й світлими банками з саморобними паперовими етикетками, підписаними дрібним почерком. На підвіконні сидів, підібгавши лапи, рудий кіт, який розглядав непроханих гостей із професійною байдужістю.

Піч у кутку гуділа неголосно й рівно, ніби вела свою власну, нікому не зрозумілу розмову. Людмила ступила вперед, і щось у її напруженій поставі миттєво пом’якшало. Віра розкрила обійми, і жінки обнялися так, як обіймаються давні знайомі, яких не треба представляти одна одній.

Вони неголосно обмінялися фразами про те, скільки років минуло з їхньої останньої зустрічі. Альона спостерігала за цією сценою з неприємним відчуттям, ніби пропустила важливий епізод із фільму, який усі інші вже подивилися. Віра відступила й уважно, без зайвої метушні подивилася на маленького Арсена.

Простягнувши руки, вона ввічливо спитала в Альони дозволу взяти дитину. Мати завагалася на секунду, але все ж передала сина знахарці. Віра взяла його впевнено, з правильною опорою під спину, як беруть дітей люди, які тримали їх на руках сотні разів.

Арсен не запротестував і подивився на неї тим самим відстороненим поглядом, яким дивився на всіх інших. Віра стояла нерухомо й просто тримала його на руках. Потім сталося ледь помітне зміщення, яке навіть важко було назвати повноцінним рухом.

Вона повільно нахилила голову до його шиї, і її ніздрі трохи розширилися, втягуючи повітря. Альона виразно побачила цю дивну дію. Видовище було настільки несподіваним, що вона не відразу знайшла відповідні слова й просто завмерла на місці.

Повернувшись до Сергія, Альона впівголоса спитала, що ця жінка робить з її дитиною. Чоловік нічого не відповів, бо теж невідривно дивився на Віру. А обличчя знахарки в цю мить почало стрімко бліднути.

Вона блідла не театрально й не поступово, а так, як бліднуть від справжнього крижаного потрясіння. Зробивши крок до дерев’яної лави біля стіни, жінка важко сіла, все ще тримаючи Арсена на колінах. Кіт на підвіконні тривожно переступив лапами й знову завмер.

У просторій кімнаті запанувала дзвінка тиша. Лише піч і далі неголосно гуділа, цілком байдужа до того, що відбувалося навколо. Людмила, Сергій і Альона напружено чекали, переводячи погляди з Віри на дитину.

Нарешті знахарка підвела голову й рівним голосом заявила, що проблема приходить до хлопчика через його матір. У її тоні не було ні звинувачення, ні жалю — лише суха констатація факту. Саме так говорять утомлені лікарі, коли оголошують пацієнтам діагноз, який їм самим не подобається…