Життя без прикрасДорога до школи пам’яталася смутно. Оксана вела машину на автоматі, вчепившись у кермо побілілими пальцями. Пічка працювала на повну потужність, але її все одно бив озноб.
На парковці біля школи, як завжди, яблуку ніде було впасти. Довелося залишити машину в сусідньому дворі й іти пішки по розкислій березневій сльоті. Хлопчаки висипали з дверей школи з криками та сміхом.
Семирічний Міша, син Оксани, одразу помітив стан матері.
— Мамо, ти чого така червона? — Він підійшов ближче, зазираючи їй в обличчя.
— Захворіла, синочку. Ходімо швидше в машину.
Артем, син Лариси, невдоволено копнув грудку снігу.
— Тітко Оксано, а ми в пекарню заїдемо? Ви вчора обіцяли, що сьогодні купите сосиски в тісті.
— Не заїдемо, Артеме. Я погано почуваюся. Їдемо одразу додому.
— Ну блін! — протягнув хлопчик, закидаючи рюкзак на заднє сидіння. — Мама казала, що ви мене нагодуєте. Я голодний узагалі-то!
Оксана промовчала. Вона мовчки завела двигун, мовчки виїхала з двору. Усю дорогу Артем бовтав ногами, б’ючи по спинці її сидіння, і скаржився Міші, що тепер доведеться їсти вчорашній суп. Міша намагався його вгамувати, але Артем тільки відмахувався.
Удома Оксана розігріла їм порцію курячого бульйону з локшиною, нарізала хліб і пішла до спальні. Вона зачинила за собою двері, впала на ліжко просто в одязі й провалилася у важкий гарячковий сон. Крізь дрімоту вона чула, як діти шумлять у вітальні, як сперечаються через приставку, як Артем голосно вимагає ввімкнути йому інший канал.
Встати й зробити зауваження не було сил. О пів на восьму вечора грюкнули вхідні двері. Оксана насилу розплющила очі…
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поки що коментарів немає — будьте першими.