Я не розумів, чому син велів мені вимкнути світло, доки не побачив, що відбувається в будинку

Матвій хотів закричати, що має право говорити з власним сином. Але голос застряг десь усередині, так і не ставши звуком.

Майстерня на другому поверсі залишалася єдиним місцем, де за ним ніхто не спостерігав. Там була вентиляція, сімнадцять мовчазних механізмів, верстак, подряпаний роками праці, і повітря, в якому все ще жила Віра.

Тоді Матвій ще не розумів, навіщо йому цей прихисток.

А Кирило вже третій тиждень намагався додзвонитися батькові у вільний час. І щоразу гудки обривалися надто рано — не так, як вони обриваються самі собою.

Ясність повернулася не відразу. Спершу — тонкою смужкою, як світло з-під дверей.

На третій ранок без таблеток — Матвій ховав їх під язик, а потім випльовував у долоню — він прокинувся з давно забутим відчуттям.

Голова знову працювала.

Не так швидко, як раніше. Не ідеально. Але думка більше не грузла в болоті. Усередині ніби знову провернулися шестерні.

Марина й Артур зранку кудись поїхали. Матвій спустився на кухню, потягнувся до верхньої полиці по банку кави й ліктем зачепив стос паперів на стільниці.

Аркуші розлетілися по підлозі.

Він нахилився, щоб зібрати їх, і завмер.

Заповнена заява до суду.

Його ім’я.

Матвій Сергійович Ларін, шістдесят сім років. Дані документа. Адреса.

Нижче лежав чернетковий висновок спеціаліста, де галочками були відзначені пункти: зорові галюцинації, маячні ідеї, підозрілість, втрата здатності самостійно обслуговувати себе.

Поруч лежав глянцевий буклет приватного пансіонату з фотографіями спокійного дворика, білих фіранок і усміхнених літніх людей. Артур рукою підкреслив вартість проживання.

Матвій сів на стілець і довго дивився на папери.

Не просто довідка про хворобу.

Не просто тривога за здоров’я.

Вони готували визнання його недієздатним через суд…